Він у лікарні. В лікарні. Останнє, що він міг очікувати в пустелі. Невже його забрали з Пекла? Забрали далеко? Провели через прямтранс?
Світло заступила якась тінь, і Томас розплющив очі. Згори на нього дивилася людина у тому самому кумедному одязі, що й був на людях, які привезли його сюди. Протигаз це, чи що? Великі скельця, а за ними — темні очі. Жіночі очі, визначив Томас, хоч і не знав, звідки така певність.
— Чуєш мене? — почулося питання. Точно жінка, нехай голос і приглушує протигаз.
Томас спробував кивнути, а чи вийшло, він не знав.
— Непередбачена ситуація, — жінка подивилася вбік. Звертається до когось іншого. — Звідки в місті бойовий пістолет? Ви уявляєте, скільки на тій кулі було іржі та бруду? Не кажучи вже про бактерії.
Говорила вона дуже сердито.
Їй відповів чоловік.
— Ви працюйте. Маємо відіслати його назад. І якнайшвидше.
Томас не мав часу добре обміркувати їхню розмову. В плечі знову розцвів біль — геть нестерпний.
Укотре хлопець знепритомнів.
Знову отямився.
Щось було не так. Він не міг точно сказати, що саме. Згори струменіло те саме світло, але цього разу Томас не стулив повік і повернув голову вбік. Бачив він уже ліпше, і навіть погляд вдалося сфокусувати: сріблясті кахлі на стелі, сталева конструкція з купою шкал, перемикачів і моніторів. Нічого не зрозуміло.
Аж тут його осяяло. Осяяння приголомшило Томаса настільки, що він ледве міг повірити.
Біль минувся. Зовсім. Цілковито.
Навколо нікого, ані душі. Ні темно-зелених костюмів чужинців, ні протигазів, ні скальпелів у плечі… Томас, схоже, лишився сам, а відсутність болю в плечі викликала екстаз. Невже людині буває так добре?
Ні. Вочевидь, це наркотик.
Томас задрімав.
Крізь пелену забуття Томас розчув тихі голоси і поворухнувся.
Звідкись він знав, що очей не варто розплющувати. Він сподівався довідатися, про що говорять люди, які захопили його. Люди, які заодно підлікували його від зараження крові.
— Ви впевнені, що це не ускладнить справи? — спитав чоловічий голос.
— Впевнена, — озвалася жінка. — Ну, наскільки це можливо. У будь-якому разі ми отримаємо новий, неочікуваний шаблон зони ураження. Такий собі бонус. Малоймовірно, що таке відхилення може перешкодити нам отримати і всі наші очікувані шаблони.
— Боже милий, сподіваюся, ваша правда, — мовив чоловік.
Заговорила інша жінка — голосом високим, дзвінким як кришталь:
— Скількох із решти можна вважати життєздатними кандидатами? — (Томасу здалося, що останнє слово вона вимовила наче з великої літери — «Кандидатами». Спантеличений, він постарався не ворушитися й слухав).
— Чотирьох-п’ятьох, — відповіла перша жінка. — Томас — наша головна надія. Він дуже швидко реагує на Змінні. Стривайте, у нього очі рухаються.
Завмерши, Томас постарався дивитися просто себе, в темряву опущених повік. Непросте було це заняття, але він змусив себе дихати рівно, наче спить. Він гадки не мав, про що розмовляють ці люди, і страшенно кортіло почути більше. Потрібно було почути більше.
— Якщо він і чує нас, — промовив чоловік, — це ніяк не змінить його реакцій на Змінні. Хай знає, що ми заради нього зробили величезний виняток — вилікували його від інфекції. Що «БЕЗУМ» робить і таке за необхідності.
Жінка з високим голосом розсміялася — огиднішого звуку Томас в житті не чув.
— Якщо слухаєш, Томасе, то не вельми тішся. Ми невдовзі повернемо тебе туди, звідки забрали.
Здавалося, венами розлився наркотик, і Томас почав поринати у кайф. Спробував розплющити очі й не зміг. Але, перш ніж провалитися в сон, він почув од жінки останню річ. Дуже-дуже дивну:
— Ти й сам би нас про це попросив.
Розділ 42
Загадкові люди дотримали слова.
Прокинувшись наступного разу, Томас зрозумів, що висить у повітрі — точніше, лежить на полотняних ношах, які хитаються туди-сюди. Ноші, підвішені на товстій мотузці за кільце з синього металу, помалу опускалися з чогось велетенського під акомпанемент бухання й гудіння, — саме такий звук Томас уже чув, коли його забрали. Од страху Томас ухопився за краї нош.
Нарешті він спиною відчув м’який поштовх, і довкола одразу ж з’явилися обличчя: Мінхо, Ньют, Хорхе, Бренда, Казан, Арис та інші глейдери. Мотузка відчепилася від кільця і в ту-таки мить злетіла вгору, навстріч сліпучому сонцю над головою. Поступово стихало гудіння двигунів і нарешті зовсім зникло.