На небі з’явилися єдині провідники в темряві — місяць і зорі,— й тут Ньют підійшов до Томаса. Світла вистачало, та його й не треба багато, коли прямуєш пласкою рівниною до гірських круч. У повітрі стояло хрусь-хрусь-хрусь піску під підошвами.
— Я тут подумав, — почав Ньют.
— Про що? — Томаса не дуже цікавили Ньютові думки. Він лише зрадів, що є з ким поговорити і розвіятися.
— Заради тебе «БЕЗУМ» порушив власні чортові правила.
— Як так?
— Вони ж казали, що правил немає. Дали купу часу, щоб доплестися до чортового прихистку, і все. Ніяких правил. Люди мруть праворуч і ліворуч, аж раптом вони спускаються з небес на летючому жахітті й рятують твою дупу. Маячня якась, — Ньют помовчав. — Я не жаліюся. Добре, що ти живий і все таке.
— Ну так, дякую тобі дуже.
Ньют правильно міркував, але Томас занадто втомився і не хотів замислюватися над цим.
— Ще ці таблички по місту. Дивно це.
Томас подивився на Ньюта — в темряві майже не було видно його обличчя.
— Заздриш, чи що? — спробував він віджартуватися. Спробував відмахнутися від вагомості цих табличок.
— Ні, шлапак, — розсміявся Ньют. — Вмираю — так кортить довідатися, в чому справа. Що з нами відбувається?
— Згоден, — кивнув Томас. — Лікарка сказала, що тільки деякі з нас — придатні кандидати. І ще сказала, що я — найкращий кандидат і мені не можна загинути від чогось, чого вони не передбачали. Сам здивований. Це якось пов’язано з тим дристом про шаблони зони ураження.
З хвилину вони йшли мовчки.
— Гаразд, годі вже мізки сушити, — здався Ньют. — Як буде, так і буде.
Томас мало не розповів про Терезине попередження, але чомусь вирішив, що ліпше буде промовчати.
Він і далі мовчав, і Ньют нарешті відійшов, залишивши Томаса самого в темряві.
За кілька годин відбулася інша розмова, цього разу з Мінхо. Слів прозвучало чимало з обох боків, та зрештою нічого важливого сказано не було. Друзі вбивали час, ялозили питання, що мільйон разів уже крутилися в їхніх головах.
Уже втомилися ноги, хоч і не дуже. Гори наближалися. Повітря помітно холоднішало, даруючи довгоочікуваний відпочинок від денної спеки. Бренда лишалася мовчазною і відстороненою.
Глейдери йшли далі.
Коли перші промінчики світанку пофарбували небо на сході в темно-сині кольори і зорі поволі згасли, Томас нарешті набрався хоробрості підійти до Бренди і заговорити до неї. На схилах гір уже виднілися сухі деревця і розсип битого каміння. До підніжжя гори глейдери мають дістатися, коли над обрієм зійде сонце.
— Гей, — промовив Томас. — Як ноги — не стомилися?
— Ні,— стримано промовила Бренда, але поквапилася додати, компенсуючи свою холодність: — Сам як? Плече не болить?
— Навіть не віриться — майже не болить.
— Це добре.
— Еге ж, — Томас поміркував, що б такого ще сказати. — Я… е-е-е… перепрошую, стільки всього непоясненного сталося. І… за те, що наговорив тобі. У голові шарварок якийсь.
Погляд Бренди пом’якшав.
— Годі вже тобі, Томасе. Ти не мусиш перепрошувати, — вона дивилася поперед себе. — Просто ми різні, й у тебе є дівчина. А я, дурепа, до тебе з поцілунками полізла.
— Ну, не те щоб я мав дівчину… — Томас умить пошкодував про сказане. Він і сам не зрозумів, звідки взялися ці слова.
Бренда роздратовано пирхнула.
— Не верзи дурниць і не ображай мене. Якщо відмовляєшся від цього, — зі знущальною посмішкою вона обвела себе жестом з голови до п’ят, — то вигадай поважну причину.
Томас розсміявся. Напругу й ніяковість мов рукою зняло.
— Зрозумів. Та й усе одно, здається, ти не вмієш цілуватися.
Бренда буцнула його кулачком по здоровій руці.
— А от тут ти помиляєшся. Повір, дуже помиляєшся.
Томас уже хотів був віджартуватися, та не встиг — став як укопаний. Ззаду на нього налетів один з глейдерів і мало не збив з ніг, але Томас не поворухнувся. Він дивився просто себе, і серце мов закам’яніло.
Небо посвітлішало; до гір залишалося всього кількасот футів, а на півдорозі до них, немов з нізвідки, з’явилася дівчина — просто підвелася з землі. Швидким кроком попрямувала до глейдерів.
В руках вона тримала довге ратище з моторошним клинком кінці.
Це була Тереза.
Розділ 44
Томас і не знав, як реагувати. Не відчував ні радості, ні подиву, побачивши, що Тереза і справді жива. Але ж це він і так знав: розмовляв з нею вчора. Звісно, коли побачив її наяву, трохи піднісся духом. Поки не згадав попередження і не звернув уваги на спис.