Гаррієт трохи пропустила вервечку дівчат уперед, аж порівнялася з Томасом.
— Пробач за мішок і за те, що волочили тебе по землі,— перепросила вона. Томас не бачив обличчя дівчини в темряві, зате уявив усмішку на її губах.
— Нема проблем, приємно було розслабитися хоч ненадовго, — сказав Томас, розуміючи, що слід підіграти, виявити почуття гумору. Поки що нічого іншого не залишається, навіть якщо він не довіряє дівчатам цілком.
Гаррієт розсміялася, і Томас дозволив собі трохи розслабитися.
— Ага… ну, вбити тебе велів чоловік з «БЕЗУМУ». Тереза звиханулася на цій ідеї, ніби сама вигадала позбавити тебе життя.
Хоч Томасові було й прикро, та він не збирався проґавити шанс вивідати якнайбільше інформації.
— Такий у білому костюмі, більше схожий на щура, ніж на людину?
— Точно, — без вагань підтвердила Гаррієт. — Він і до вас приходив?
Томас кивнув.
— А що… що конкретно він звелів робити?
— Ми йшли тунелями, тому в пустелі ви нас і не бачили. Перший наказ був дивний: влаштувати вам з Терезою зустріч. Ну, там, на південній околиці міста. Пам’ятаєш?
Томасове серце впало у п’яти. Тереза і тоді була вже з групою «В»?
— Так, пам’ятаю…
— Але, мабуть, ти й сам про все здогадався? Зустріч була підставна. Щоб дати тобі облудну гарантію. Тереза розповідала, мовляв, її… контролювали і змусили поцілувати тебе. Це правда?
Зупинившись, Томас упер руки в коліна — забило дух. Он воно що. Остаточні сумніви розвіялися цілком і безповоротно. Тереза грає проти нього. Якщо взагалі колись була за нього.
— Розумію, тобі зараз важко, — тихо промовила Гаррієт. — Ви були близькі.
Томас випростався й повільно та глибоко зітхнув.
— Я… просто… сподівався, що все не так. Думав, Терезу змушували йти проти нас, але вона зуміла вирватися з-під контролю і… поцілувати мене.
Гаррієт поклала руку йому на плече.
— Відтоді як Тереза приєдналася до нас, тільки й торочила, яке ти чудовисько і як погано з нею повівся. Щоправда, змовчала, як саме. Якщо чесно, ти зовсім не збігаєшся з її описами. Ти не такий, тому, напевно, ми і зберегли тобі життя.
Томас заплющив очі та спробував вгамувати калатання серця. Потім відмахнувся від сумних думок і пішов далі.
— Ліпше розкажи щось інше.
Гаррієт знову порівнялася з Томасом.
— Ми отримали наказ перехопити тебе в пустелі й забрати від групи «А», причому нести в мішку. Так ми і вчинили. Потім… ну, видатний день, коли тебе належало вбити, призначений на післязавтра. На північному схилі є печера, просто в скелі. Вона особлива, там тебе і велено стратити.
Томас мало знов не став як стій, але змусив ноги переступати.
— Особлива печера? Яка вона?
— Гадки не маю. Отой чоловік сказав: побачите — відразу здогадаєтеся… — Помовчавши, Гаррієт клацнула пальцями, так наче про щось здогадалася. — Закладаюся, саме туди і ходила Тереза.
— Навіщо? Далеко ще йти?
— По правді, гадки не маю.
Шлях продовжили в тиші.
Часу минуло більше, ніж Томас розраховував. Тільки посеред наступної ночі в голові колони пролунали крики, що означало кінець перевалу. Томас, який плівся у хвості, побіг наздоганяти: дуже хотілося побачити, що лежить на північ звідси. Так чи так, а там вирішиться його доля.
Дівчата поставали на широкому скелястому скосогорі, що віялом відходив од вузького перевалу, а потім круто спускався униз, аж до передгір’їв. Місяць у третій чверті освітлював долину, пофарбувавши її в моторошні фіолетові барви. На милі й милі вперед простягалася гола, мертва земля.
І більш нічого.
І де, цікаво, прихисток, до якого, за всіма розрахунками, залишилося кілька миль?
— Може, його просто не видно звідси? — Томас не бачив, хто це сказав, але відчував, що вся група думає так само. Вони чіплялися за надію.
— Ага, — оптимістично відповіла Гаррієт. — Може, це ще один вхід до отих підземних тунелів. Це десь тут.
— Як думаєте, скільки ще нам миль лишилося? — запитала Соня.
— Не більш як десять. А якщо врахувати, звідки ми почали і скільки сказав пройти той дядько… миль сім-вісім. Хоча мені чомусь здавалося, що, діставшись сюди, ми маємо впертися у величезний гарний будинок зі смайликом на стіні.
Томас повсякчас вдивлявся в темряву, але нічого не бачив. Лише чорнота тяглася до обрію, де, здавалося, запнули зоряну фіранку. І ніде не видно сліду Терези.