— Нам час іти, — квапить Арис.
Томас дивиться на нього. Зволікає. Хоче насолодитися останньою миттю обіймів з Терезою. Останньою миттю при повній пам’яті. Колишніми вони ой як нескоро стануть.
Тереза поглядає на Томаса знизу вгору.
— У нас все вийде. Обов’язково вийде.
— Знаю, — каже Томас. Від туги болить усе єство.
Арис відчиняє двері й жестом запрошує Томаса йти за ним. Томас рушає, але обертається, щоб востаннє поглянути на Терезу. Старається дивитися обнайділиво.
— Побачимося завтра, — каже він.
Це таки правда, і це болить найбільше.
Сон розтанув, і Томас провалився в найтемніше забуття в своєму житті.
Розділ 54
Перешіптування в темряві.
Ось що почув Томас, коли отямився. Тихий, але різкий шепіт, немов наждаком по барабанних перетинках. Жодного слова Томас не зрозумів. Було дуже темно, і він не відразу помітив, що лежить з розплющеними очима.
Під щокою відчував тверде і холодне. Підлогу кімнати. Томас не поворухнувся, не зрушив ані на дюйм відтоді, як знепритомнів від газу. Дивно, але голова не боліла. Взагалі нічого не боліло. Усім тілом розливалася ейфорія свіжості, аж у голові запаморочилося. Чи, може, Томас просто зрадів, що досі живий?
Він сів і роззирнувся: марно, в непроглядній пітьмі не майне навіть слабкий промінчик світла. Що ж сталося з зеленавим сяйвом, що линуло від дверей, які зачинила Тереза?
Тереза.
І враз зникла ейфорія. Він пригадав, як вона вчинила. Хоча…
Томас не помер. Якщо тільки загробне життя не починається з моторошної темної кімнати.
Він зачекав, поки розум остаточно прокинеться і запрацює. Тоді звівся на ноги і почав обмацувати стіни: металеві, вкриті виступами з дірочками. Ще стіна, четверта, гладенька як пластик. Томас нікуди не перенісся, а, як і раніше, перебував у тій самій невеликій кімнаті.
— Агов! — затарабанив він у двері.— Є там хто?
Думки закружляли. Спогади-сни… тепер їх декілька, все відразу не перетравиш, і стільки питань! Розум поступово зосередився на тому, що першим згадалося під час Переміни. Томас — частина планів «БЕЗУМУ», частина проекту. Вони з Терезою були близькими — були найкращими друзями. І все, що робилося, робилося з найкращими намірами. Робилося з великою метою.
Щоправда, тепер Томасові все видавалося не таким уже й ідеальним. У душі вирували гнів і сором. Чим можна виправдати те, що вони робили? Що «БЕЗУМ» — тобто вони самі — накоїли? Хоч Томас і вважав себе дорослим, але ж насправді всі вони — діти. Діти! Томас сам собі став осоружний. Він і сам не знав, коли настав цей переломний момент, але щось у ньому надломилося.
А ще ж Тереза… Як міг він до неї щось відчувати?
Аж тут щось клацнуло, засичало, обриваючи нитку роздумів.
Двері повільно відчинялися. За ними, в блідому промінні світанкового сонця, стояла Тереза. Заплакана, вона кинулася на шию Томасові, притулилася обличчям.
— Мені так шкода, Томе, — промовила вона, розмазуючи сльози. — Вибач, вибач, вибач. Якби ми не виконали вказівок, тебе могли б убити. Пробач, Томе!
Томас не відповідав, не міг змусити себе обійняти Терезу у відповідь. Зрадниця. Табличка біля спальні, розмови людей зі снів… Шматочки пазлу поступово ставали на місце. Здається, Тереза знову намагається його обдурити. Табличка попереджала: Терезі не можна вірити. Те ж саме підказувало й серце: пробачати її не можна.
Але щось у Томасовій душі підказувало, що зрештою Тереза дотрималася обіцянки. І кривдила Томаса проти власної волі. І в халупі на околиці міста вона не збрехала, проте Томас уже ніколи, ніколи не зможе ставитися до неї, як раніше.
Відштовхнувши її нарешті, він подивився дівчині в обличчя. Щирість у її синіх очах анітрохи не притупила сумнівів.
— Ти… розкажи хоч, що сталося.
— Я ж просила довіритися мені. Попереджала про небезпеку. Ця небезпека — просто спектакль, — Тереза посміхнулася, та так мило, що Томас мало не пробачив їй усе.
— Ага… Щось не надто прикидалася, вибиваючи з мене дрист своїм списом і кидаючи мене в газову камеру, — Томас не міг приховати недовіри, що вирувала в серці. Він глянув на Ариса: новачок зніяковів, ніби підслухав чужу, дуже особисту розмову.
— Пробач, — промовив Арис.
— Чому ти не сказав, що ми з тобою знайомі? Як… — Томас не міг дібрати слів.
— Томе, це все був спектакль, — промовила Тереза. — Повір. Нам ще на початку пообіцяли, що ти не помреш. Що ця кімната служить для чогось важливого, а потім усе закінчиться. Пробач мене.