Томас обернувся до відчинених дверей.
— Мені треба подумати.
Тереза благала пробачити — за все й відразу, — й інстинкт підказував вгамувати гіркі почуття. Але це так важко!
— То що з тобою було? — поцікавилася Тереза.
Томас подивився їй у вічі.
— Ні, спершу все розповіси ти, а потім уже я. Думаю, заслужив на це.
Тереза хотіла взяти його за руку, але Томас не дозволив — удав, ніби хоче почухати шию. Помітивши біль на її обличчі, він відчув слабеньку радість помсти.
— Слухай, — мовила Тереза. — Ти маєш рацію, ми повинні порозумітися. Тепер уже можна все розповісти — хоч ми й не знаємо, навіщо все це.
Арис відкашлявся — явно хотів утрутитися.
— Ліпше побалакати на ходу. Чи на бігу. Залишилося всього кілька годин. Сьогодні вирішальний день.
Остання фраза вивела Томаса зі ступору. Глянувши на годинник, він побачив: залишилося всього п’ять з половиною годин. Якщо Арис каже правду, то вони досягли фіналу двотижневого Випробування. Томас утратив лік часу і не знав, скільки провалявся в газовій камері. І якщо не встигнути до прихистку, решта вже не матиме ніякого значення. Залишалося сподіватися, що Мінхо і глейдери дісталися фінішу.
— Гаразд, залишмо з’ясування стосунків на потім, — погодився Томас. — Зовні щось змінилося? Ну, я в темряві тоді бачив, що…
— Атож, — перебила його Тереза. — Ніякої будівлі немає. Жодного сліду. Вдень все виглядає навіть гірше: довкола сама пустка, якій кінця-краю не видно. Ні деревця, ні пагорба — який там прихисток!
Томас перевів погляд на Ариса, потім знову на Терезу.
— Тоді що нам робити? Куди йти? — спитав він — і тут подумав про Мінхо, Ньюта, глейдерів, Бренду й Хорхе. — Ви решту бачили?
— Дівчата з групи «В» внизу, — відповів Арис, — прямують на північ за графіком. Ми відстаємо від них на кілька миль. Твоїх приятелів ми помітили на захід звідси, десь за милю-дві. Точно не скажу, але ніхто начебто не пропав. Вони йдуть тим самим курсом, що й дівчата.
Хвалити Бога, друзі цілі й рухаються у правильному напрямку.
— Нам теж пора, — нагадала Тереза. — Те, що на обрії нічого не видно, справи не міняє. Можливо, «БЕЗУМ» приготував сюрприз? Треба виконувати умови. Ходімо.
Томас мало не плюнув на все і не піддався бажанню сісти і забути про мету: нехай усе тече саме по собі,— однак момент слабкості тривав недовго.
— Гаразд, ходімо. І ліпше вам розповісти все, що знаєте.
— Розповімо, — пообіцяла Тереза. — Ви, хлопці, як — готові бігти, щойно вийдемо з гаю?
Арис кивнув, а Томас закотив очі.
— Я тебе прошу! Взагалі-то я бігун.
Тереза вигнула брови.
— Ну ось і подивимося, хто впаде перший.
У відповідь Томас з узлісся рушив у зарості мертвих дерев, відмовляючись застановлятися на бурі спогадів і почуттів, які причавлювали його до землі.
Уже й ранок прийшов, а щось не надто посвітлішало. Небо заволокли хмари, сірі й густі, й Томас і час би не зміг визначити, якби не годинник.
Хмари. Минулого разу, коли таке було…
Може, цього разу буря буде на така жахлива. Може…
Вийшовши з гаю, троє як побігли, то більше вже не зупинялися. Чітка стежка вела вниз, у долину, звиваючись, немов потворний шрам на обличчі скелі. Томас прикинув, що на спуск крутим сипучим схилом піде години зо дві. Запросто можна підвернути ногу, а то й зламати — і тоді прощавай, прихистку.
Домовилися спускатися неквапом, обережно, згаяний час надолужити на рівній місцевості. Першим побіг Арис, за ним Томас, останньою Тереза. В небі над ними клубочилися чорні хмари, вітер задував, здавалося, водночас з усіх боків. З висоти Томас і справді помітив дві групи: глейдерів неподалік підніжжя гори і дівчат, які обігнали хлопців десь на дві милі.
Томас відчув полегшення, і навіть бігти стало легше.
Після третього повороту Тереза крикнула:
— Гадаю, тепер можна продовжити розповідь.
Томас мовчки кивнув. Фізично він почувався чудово: у шлунку не бурчить, біль від побоїв минувся, а свіже повітря і вітер чудово бадьорять. Незрозуміло, як саме вплинув на нього газ, але точно не отруїв. Але Терезі Томас і далі не надто довіряв, тож не хотілося бути занадто люб’язним.
— Усе почалося після втечі з Лабіринту. Я майже заснула, як раптом у мене в кімнаті опинилися невідомі люди в дурнуватих костюмах. Моторошно! В мішкуватих комбінезонах і масках.
— Справді? — перепитав Томас через плече. За описом він упізнав людей, яких бачив після того, як його підстрелили.
— Я до смерті перелякалася. Кликала тебе, та зв’язок пропав. Телепатичний зв’язок. Відтоді він повертався ненадовго, уривками.