Томас знову подумав про свої спогади. У сні вони з Терезою говорили про якісь «шаблони». Що означає це слово?
— Ну? — запитала Тереза по паузі.
— Що — ну? — відповів Томас.
— Що думаєш?
— Це все? Пояснення закінчилися? По-твоєму, я маю цим заводольнитися?
— Томе, я не могла ризикувати. Я ж вірила, що тебе вб’ють, якщо я не підіграю. Хай там що, а тебе треба було змусити пережити зраду. Тому я й не опиралася. Але чому це так важливо, я не знаю.
У Томаса раптом розболілася голова.
— Треба сказати, що ти чудова акторка. Як щодо поцілунку на околиці міста? І… навіщо залучили Ариса?
Схопивши Томаса за руку, Тереза розвернула його до себе.
— Вони все розрахували. Усе — заради Змінних. Я не знаю, що вийде в результаті.
Томас повільно похитав головою.
— Тим паче не бачу сенсу. І вибач, що я трохи розстроївся.
— Ну, воно ж спрацювало?
— Га?
— Тобі треба було пережити зраду, і це спрацювало. Правильно?
Томас пильно подивився на неї.
— Так, спрацювало.
— Мені шкода, що довелося так з тобою повестися. Зате ти живий. І Арис теж.
— Так, — повторив Томас. Більше з Терезою говорити не хотілося.
— «БЕЗУМ» отримав своє, і я теж, — сказала Тереза і подивилася на Ариса. Той трохи обігнав їх, і тепер стояв, чекаючи, щоб продовжити дорогу. — Арисе, відвернися, дивись у долину.
— Що? — не зрозумів той. — Навіщо?
— Просто відвернися, — в її голосі більше не лунали підступні нотки — вони зникли відтоді, як Томас вийшов з газової камери, але це викликало в Томаса тільки більше підозр. Що ще задумала Тереза?
Зітхнувши і закотивши очі, Арис нарешті відвернувся.
Тереза навіть не вагалася. Обхопила руками Томаса за шию і притягнула до себе. Він не мав сили волі чинити опір.
Вони поцілувалися, та в душі у Томаса нічого не ворухнулося. Він не відчував нічого.
Розділ 56
Вітер дужчав, хльостаючи і вируючи.
У потемнілому небі прогримів грім, даючи привід відірватися від Терези. Томас знову притлумив свої почуття. Часу майже не залишилося, дорога ще далека.
Постаравшись зіграти щиро, Томас посміхнувся і промовив:
— Здається, я збагнув: ти не з власної волі поводилася так дивно, і тепер я живий. Правильно?
— Правильно.
— Тоді облишмо цю розмову. Треба наздогнати інших. Якщо єдиний спосіб дістатися прихистку — співпрацювати з Терезою й Арисом, то так тому і бути. А про зраду можна й потім подумати.
— Як скажеш, — відповіла Тереза, вичавивши посмішку. Вона ніби щось запідозрила. Або уявила, яку зустріч їй влаштують глейдери після всього, що сталося.
— Агов, ви там закінчили вже? — не обертаючись, крикнув Арис.
— Так! — крикнула у відповідь Тереза. — І навіть не сподівайся, що я ще поцілую у щічку тебе. Здається, в мене грибок на губах завівся.
Томаса мало не знудило. Він помчав схилом униз, щоб Тереза не встигла взяти його за руку.
Спускалися з годину. Ближче до підніжжя схил став пологішим, і вони додали ходу. Нарешті повороти закінчилися, і решту шляху рівною безмежною пустелею вони подолали бігом. Повітря було гаряче, проте хмари й вітер дозволяли дихати вільно.
Томас і досі не міг нормально роздивитися групи «А» і «В», особливо тепер, коли не мав уже переваги висоти, та й пил затуманював все довкола. Втім, Томас знав, що хлопці й дівчата наполегливо біжать двома гуртами на північ, пригинаючись під поривами вітру.
Від пилу пекло й різало очі, й Томас тер їх, чим робив тільки гірше: повіки спухли і почервоніли. Хмари дедалі більше згущувалися, і над рівниною ставало темніше.
Швидко підкріпившись — припаси танули на очах — трійця роззирнулася.
— Вони перейшли на ступу, — прикриваючи очі долонею, вказала вперед Тереза. — Чому не біжать?
— До кінця строку ще три години, — глянувши на годинник, відповів Арис. — Якщо ми правильно розрахували, прихисток усього за декілька миль звідси. Ось тільки попереду немає нічого.
Томас не хотів у це вірити, але відстань скорочувалася, а прихисток так і не з’явився на обрії.
— З того, як вони переставляють ноги, можна припустити, що вони нічого не бачать. А куди бігти, якщо кругом тільки пустеля?
Арис подивився на чорно-сіре небо.
— Дивіться, що робиться нагорі. Що як знову потрапимо в бурю? Ото буде весело!
— Тоді слід лишатися в горах, — сказав Томас. Хоча, подумав він, чи не краще закінчити свої муки, обернувшись на жменьку попелу під час пошуків прихистку, якого, може, і взагалі не існує?