– О, та у вас тут і помічники є! Правда ж, дядьку Кир?
Тільки чого це він сидить як пеньок? Узяв би молот, грюкнув раз та два – все б легше було на руки ковалеві. Та, правда, як він тим молотом грюкатиме, коли в нього сили, як у горобця?
Сергій заворушився в темряві, кинув цигарку, але промовчав.
– Дядьку! Чого це він ворушиться, а не встає? Може, в нього штани до заліза прикипіли? То я візьму жигало та одліплю?
– Звісне діло – баришник… Звик на крадених конях тавра випікати і до людей лізе, – обізвався Сергій.
– Е, стручки! Замовчіть, а то вас обох угомоню.
На деякий час запала мовчанка, яка обіцяла ще більшу сварку. Тимко сидів згорбившись, підшукував ущипливі слова.
– Ходи, Серьожко, я тебе раз по шиї лясну.
– Ти своєю силою не задавайся, а то був один такий, та без печінок залишився.
– Ану, геть з кузні! – визвірився на них Кир.
– Ні, так ви, дядьку, послухайте, що він каже, – не зважав ні на які гальма Тимко. – Отаке миршаве, як зінське щеня, а й воно нахваляється. Ну, от ми з тобою один на один. Засукуй рукава. Підходь ближче.
Тимко встав, розправив плечі, міцно вперся ногами в землю. Сергій застебнув піджачок, ступнув до дверей.
– Тікаєш? Трясучка напала?
– Ні, піду в луг хорошого бича шукати, – віджартувався Сергій і вийшов із кузні. Тільки-но він вийшов, як у дверях появилася Лукерка.
– Здрастуйте, ковалики, – проспівала вона, розіп’явшись у дверній рамі. – Чи не допоможе мені хто-небудь із вас сепаратор покрутити? Молока навезли, а крутити нікому.
– А що нам за те буде? – торгувався Кир.
– Уже куплю вам четвертушку.
– Та й годі?
– А чого ж вам ще треба?
– Здорова дівка, а не догадується.
– Ги, отакі старі, і вони до молодих! Ходімо, Тимусю, бо з дядьком добалакаєшся…
– Ти б Сергія взяла в придачу…
– Нічого, Тимко й за нього справиться, – зареготала за кузнею Лукерка.
Тимко обняв дівчину, притяг до себе, зашептав на вухо:
– Мені четвертушечки не треба, натурою хочу…
Дівчина вирвалася з обіймів, відштовхнула від себе парубка.
– Ну, ти не дуже! Такого уговору не було.
Тимко ще раз хотів обняти дівчину, озирнувся, чи ніхто не бачить. Біля кузні чорним привидом стояв Сергій. «Побіжить зараз, усе Орисі роздзвонить. Ну й що ж. То не парубок, що лише одну дівчину має», – вирішив Тимко, ідучи вслід за Лукеркою.
В кімнаті, куди він зайшов, пахло молоком, на вікнах висіли марлеві занавіски; на столі горіла лампа, кидаючи відсвіти на блискучий сепаратор.
– Ти крути, а я буду наливати, – розпорядилася Лукерка. Залишившись із Тимком наодинці, дівчина відразу перемінилася: із балакучої та веселої зробилася мовчазна і насторожена, ходила з опущеними очима, ні разу не глянула на Тимка. Тимко уважно слідкував за дівчиною і кілька раз ловив дивний блиск її очей, який вона відразу ж гасила своїми віями. Цей блиск збуджував Тимка, і парубок ясно відчував, як це збудження щохвилі наростає. Лукерка не піднімала на парубка очей, але відчувала, що він дивиться на неї, і палахкотіла лицем. Закінчивши роботу, Лукерка, не говорячи ні слова, повела Тимка в свою комірчину, де вона іноді, як було багато роботи, залишалася спати, і, завісивши вікна та поставивши на стіл лампу, вийшла в сепараторну. Тимко сів на стілець, горів, як у вогні. «Сама заманила. Оце дівчина!» – било йому в гарячий мозок. Лукерка внесла шматок хліба і бляшаний кухоль сметани, подала Тимкові.
– Ти, мабуть, втомився. Поїж трохи. Бач, як тебе в піт кинуло!
Вона сміло підійшла до нього і, закотивши фартушок, який пах молоком і її тілом, витерла йому з лоба рясний піт. Потім сіла на ліжко, зняла кофточку і повісила на бильце.
– Чогось мені жарко зробилося, – пошепки сказала вона і знічено посміхнулася.
Тимко відсунув бляшаний кухоль із сметаною, дихнув на лампу.
– Лукерко, ягідко моя!..
Запах її сильного тіла туманив йому голову. Вона давалася себе пестити, благала тихим шепотом:
– Заспокойся, Тимко. Не треба.
Її сильні руки перечили настирливо і непідкупно.
– Тимоньку, хороший, слухай, що я тобі скажу. Слухай же!
Але він не хотів слухати. Тоді вона з силою відштовхнула його від себе, він глухо вдарився об стіну головою, притих.