– Ти помиляєшся. Я мрію працювати на селі.
– Не бреши! Багато з вас таких, що повивчалися, а на селі працюють? Порозбігалися, що й чорт із свічкою не знайде. Інтелігенція. Приїхав он Микола Шкурупій до рідної матері в гості. Насипала вона борщу всім в одну миску, а він носом крутить, уже не хоче з одної миски їсти. А мати перед усіма вихваляється: «Слава Богу, вивчився мій Микола на лікаря. Все ж таки не в колгоспі робити». Так що ж тоді по-вашому, по-інтелігентному, виходить? Що в колгоспі роблять одні дурні?
– У суспільстві існує розподіл праці. Одні працюють лікарями, інші роблять у колгоспі, і ніхто з інтелігенції ще ніколи не дивився з презирством на людей фізичної праці. Це твоя вигадка.
– Вигадка не вигадка, а я розумію так: будь ти вчений чи сто раз професор, а від простого народу не верни, раз він тебе в люди вивів.
– Цілком вірно…
– А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: «Хлопці, я зараз у відпустці, давайте я разом із вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне». Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук.
– Я думав… Я… навіть хотів. І, чесне слово, я мав такий намір.
– Що нам з того наміру? Ти на ділі покажи… Був у нашому селі, розказують люди, один дядько, Федір Смик: двісті колодок пасіки, п’ять пар волів, п’ятнадцять десятин землі. Одне слово – багач. А сам тихий такий, смирний, іде селом і перед малою дитиною шапку здіймає. Прийдуть до нього селяни – зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до віддачі – десяту шкуру здере…
– Ти що мене із Смиком рівняєш?
– Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрі наміри були, та яке нам до них діло? Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут і спав, – закінчив свою балачку Тимко і простягся на піску.
– Денис он уже давно хропе.
– Його голим на терниння поклади – і то спатиме. Воляча шкура.
– Хлопці, в кого є закурить? У мене на цей раз табак вийшов, – зациганив Марко.
– В тебе, як у Кузя, – вічно кисет порваний.
– А ти не шкодуй, і на той рік уродить.
Улас підвівся, високий, гостроплечий, обтрусив од піску штани.
– Ну, ви сидіть, а мій організм проситься на відпочинок. На добраніч.
– Ходи здоров.
У темряві замелькали білі брезентові черевики Уласа.
– Довгий організм, – засміявся вслід йому Гарасько.
Хтось жартома штовхнув його, він поточився і наступив Денисові на ногу. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку з губів.
– А що, хлопці, буде, як телиця сниться? – запитав він басом.
– На свіжину десь натрапиш, – засміявся Гарасько.
Денис не зрозумів його натяку, хоч всі останні зрозуміли і засміялися.
– Хлопці, – притишено загомонів Денис. – Я назнав у одному місці свіжу сметану. У старої Прокопихи повна макітра назбирана.
– У них собака біля погреба прив’язаний. Трудно.
Денис устав, розвалькувато пішов у темряву. Незабаром почувся шум, тріск, і він повернувся назад з колякою в руці, від якої пахло живицею.
– Це од собаки. Як загилю, так і не писне. Пішли.
Тимко вибіг наперед, зупинив ватагу.
– Хлопці, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гараська в сільраду викликали. Попадемося – усім мовчать і один одного не видавати. Згода?
– Згода.
– Тепер я скажу, – виступив і собі Марко. – Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, він, доки виліз із погреба, півмакітри випив.
Рушили сонним селом. Тільки хотіли переходити ташанський міст, як у темряві загуркотіли підводи. Зустріч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рівчаку, чекаючи, доки вони проїдуть. По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кучі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі. В темряві виднілася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькує причеплене під возом пусте відро.
Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова в смушевій шапці і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода:
– Іване, ти спиш?
– Сплю.
– І я сплю.
Кучі, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго після того в повітрі пахло дьогтем, кінським потом і житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозі.
– Пішли берегами, – зашепотів Марко. – Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.