– Де ж ти його загубив, роззяво? – накинувся на нього Тимко.
– А хіба ж я знаю? Біг-біг – мац, а його нема.
– Іди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Підніме хто-небудь із троянчан – відразу дізнаються, чия робота.
– Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? – горював Денис.
– От ускочили, так ускочили! – зачухав потилицю Тимко. – Будуть пихати – кажи, нічого не знаю. Пойняв?
– Та коли б…
– І-іх, ступа довбана!..
Сумні та невеселі, розходилися хлопці по хатах. Тимко добрався додому тоді, коли за Беєвою горою світліло небо. Слизькою від роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криниці, жадібно пив, з приємністю відчуваючи, як вода тече за сорочку і холодить груди. Потім зідрався кручею до хати, зайшов у комору і ліг на примістку. В коморі пахло борошном і сушеним липовим цвітом. Засинав, але збуджена думка не хотіла спати і малювала перед ним картини, бачені вдень: широкий степ з вилинялими на сонці бур’янами, чорні лоскуття ріллі, далеке, ледве вловиме для ока тремтіння марева на обрії. Довго перед його очима стояла Орися в тій позі, в якій він бачив її востаннє в чорних дверях, – із блідим, зляканим лицем. Потім Орися кудись пропала, і на її місці з’явилася Лукерка, манила його чорними очима і сумно посміхалася з-під пухової шалі. «А щезніть ви», – прошепотів він і вкрився рядном з головою.
V
У старого Лук’яна Хомутенка сімеєчка дай Боже: він з жінкою та восьмеро дітей. Зварить Федора відерний чавун борщу – за день як вітром вивіє. Найстарший син – Улас, два менших від Уласа брати уже працюють – один трактористом, другий так, на різних роботах. І ще мала сестра у артільних яслах пильнує, а останні – малеча. Те гусей пасе, те ціле літо з річки не вилазить: оглухне від води, як чобіт, батогом потягти слідує, та за роботою ніколи.
Надія сім’ї – Улас. Як не є, найстарший, йому і випадає честь допомогти батькам нагодувати хлібом насущним оту білоштанну ораву. Одначе не так сталось, як бажалось. Вдався Улас до сільського господарства зовсім непридатним. Заставлять його сіно на гарбу класти – накладе так, що тут же й розсунеться; пошлють биків поганяти – борозну скрутить, огріхів наробить; кілок у тин заб’є – обов’язково криво. Всьому виною – книжки. Якби не ота напасть, може б, і вийшов із хлопця добрий господар. А то, відколи навчився читати, з книжкою не розлучається.
Спочатку Лук’ян радів, дивлячись на нього: «Беручке хлоп’я, гляди, якимось професором буде або ще вище». Потім, як посипалися одне за одним діти і настала більша потреба в робочих руках, він все частіше став хмуритися, бачачи сина за книжкою, і, нарешті, не витримав:
– Ану кидай к лихій годині свою біблію та йди з-під корови вичистиш!
Улас глянув на батька добрими зляканими очима.
– У мене ж екзамени, тату.
– А в мене руки одвалюються од роботи, працюючи на вас, дармоїдів! – Він вирвав книжку з рук Уласа і закинув у бур’ян. Улас пішов у хлів і довго плакав у кутку за яслами, потім розшукав книжку в бур’яні і заховав за бантиною.
Увечері засунув її за пазуху і побіг у артіль до сторожів. У малесенькій накуреній кімнаті читав уголос про хороброго капітана Гранта, про піратів, про море, про страшних орлів, які можуть у пазурах піднести малу дитину. Сторожі слухали його уважно, підтримували його бажання вчитися, всіляко заохочували, щоб він читав усе нові і нові їм книжки, і проявляли при цьому значний до них інтерес.
– Учись, хлопче, учись. Врем’я тепер підходить таке, що без науки – гоп та й стій.
І як батько не противився, як не перешкоджав навчанню, Улас все ж таки поступив у Зіньківську десятирічку і успішно закінчив її. Дивуючись такій впертості сина і в душі навіть схвалюючи її, Лук’ян махнув рукою:
– Дивись, як знаєш. У тебе свій розум є.
І Улас задумав поступати в Харківський університет. Лук’ян назбирав двісті карбованців грошей на дорогу, мати напекла хліба та коржиків, брат, який працював трактористом, зробив сундук і покрив його чорним лаком, так що він став схожий на гроб, прикував до нього здоровенний замчище, приробив залізну ручку, – і всією сім’єю пішли проводжати Уласа в науку. На прощання батько сказав:
– Грошей висилати не буду. Людські діти якось вчаться, і ти біля них мостися. Почитай там учителів своїх і родителів не забувай.
Мати витерла хусткою очі, глянула крізь сльози на старшенького:
– Рушник хоч узяв?
– Тут він, у сундучку.
– Бережи ж там гроші та на вулицях оглядайся. Там, кажуть, тих трамваїв, що кожного дня людей ріжуть…
Погрузили на віз сундук, і пішов Улас за підводою, із сіренького костюмчика руки повилазили, холоші короткі, з-під них біленькі підштанички визирають соромливо. Дивиться мати вслід, плаче: виросло на толоках межи коровами високе, як бур’янина, та невідомо, чи вистачить у нього сили вигребтися на житейську хвилю? Чи піднесе вона його та й полине він з нею до невідомого щастя, чи замота в житейському морі, як мотає не одного на цьому білому світі. Дивиться мати, а він озирнеться, помахає рукою і йде собі далі за возом. Ось уже покрила його пилюка, і не розбере мати – бачить вона свого сина за тієї завісою чи то тільки привиджується їй? І щемить їй серце, болить, як зранене, бо стоять он позаду ще семеро, і кожного жаль, і за кожним душа болить: як-то вони житимуть на білому світі, які дороги простеляться перед ними?