«Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим. Ні, мабуть, не вийде у нас із ним миру. Так і будемо ходити один від одного стороною».
Сонце підбилося вище і пригрівало. Вдалині синіми смугами виднілися довжанські ліси, а ближче із густих чагарів проступало білими хатами село Ступки. З-поміж крайніх хат в’юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у долині. Раптом із-за схилу, як з-під землі, виринув вершник і закушпелив Оксенові назустріч. Коли він наблизився, Оксен пізнав бригадира другої бригади Прокопа. Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня попід пузом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на закіптюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня.
– Чого женеш, як на пожежу?
– Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?
– Говори толком.
– Що говори? Казав же їм – неполадки, викличте коваля. Кажуть – усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. А-а! Що там балакать, – він махнув оривком і поскакав далі.
Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпати не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із-за пагорба він побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. «День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорово!» Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.
«Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте», – гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.
– Чого стоїте? – запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.
Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном ґудзиків тісно обтисла широкі груди.
– Сівалка поламалася, товаришу голова, – труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.
– Чого не сів на коня і не поїхав у двір за ковалем?
– Мені на конях не можна їздити. Пригузок болить, – вискалив зуби Джмелик.
Гаряча кров давонула Оксена за горло. Затисши в руці батіг, він кинувся до Джмелика, але той стояв, усміхаючись, взявшись руками в боки:
– Ну-ну, це тобі не в економії. А за таке діло… – Відчайдушні очі його стемніли, як море в передчутті бурі, ніздрі тонкого носа весело заграли. – Дав би я тобі в пику, предсідатель, та жалко – жінка в тебе ще молода.
І не встиг Оксен отямитись, як Джмелик сів на коня й, побрязкуючи мішком з зіпсованими сошниками, потрюхикав на Троянівку.
Оксен розстебнув піджак і довго стояв, спершись спиною об сівалку. Вітер ворушив його ріденький чуб, грався в залисинах. «Ху, чорт! Трохи не зірвався. Джмелик – сволота. Кат з ним! Але якщо помітили інші колгоспники, що я на нього з батогом кинувся, то що вони подумають? Натурально, трохи в мене навиворіт вийшло». Долоні в нього спітніли, пальці не слухалися, він на превелику силу згорнув цигарку і довго стояв, жадібно ковтаючи махорковий димок. Пішов до сіячів тільки тоді, коли зовсім заспокоївся. Попросився до Бовдюга за помічника і проходив за сівалкою до самого обіду, задуманий і мовчазний.
Обідали в степу, на роздоллі. Дружно обсіли казанок з кулешем, тільки що знятий із вогню. Бовдюг, як найстарший, вийняв запасну ложку, витер її об ворчик із пшоном, передав Оксенові.
Бовдюг – дядько в кості широкий, вуса жовті, обкурені тютюном і завжди ворушаться так, ніби він завжди чимось незадоволений і сердиться. Насправді ж він чоловік хоч і неговіркий, проте добрий і тихий, фізично сильний. Розповідають, що коли він служив у економії Бразуля, то засперечався із прикажчиком, що спинить на ходу маховик від паровика. Зодяг сірячину стару, поклав на плече скруток соломи, вперся ногами в землю, а кілком у маховик – і зачмихав благенький паровичок, скорився могутній степовій силі.