Біля Бовдюга сидів Хома Підситичок – плоскогрудий і жилавий, як не працює – на спині ані капельки поту не виступить, характером привітний, але скупенький. Зустріне оце кума на вулиці і каже: «Завтра свята неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас у гості, та, дасть бог, посидимо». У розмовах ввічливий і не лихослов. Ніколи не скаже: «Чорти б тебе взяли», а як захоче кого полаяти, говорить: «Хай йому тямиться» або: «А щоб його дощик намочив». У його мові переважають пестливі слова: гусятко, поросятко, вербичка, насіннячко, картопелька, пшінце. І досі в селі жартують, що коли він оженився, то комусь там із своїх знайомих похвалився так:
– Оце взяв собі жіночку. І гарненька, і моторненька, тільки один невеличкий зянок.
– Який?
– На одно очко сліпенька.
Біля Хоми сидів Андрій Блатулін, по-вуличному Латочка. Є в нього на лівій щоці родиме п’ятенце з копієчку завбільшки, ніби хтось, граючись, шевської смоли приліпив для розваги; та не відмивається воно, навіки прикипіло, через те і прозвали його Латочкою. Є ще в нього й інша особливість: праве око завжди примружене, ліве дивиться на світ проникливо, з холодним блиском. Дома в Андрія п’ятеро дітей, як він каже, відьма через бовдур наносила, тому на запитання: «Як живеш, Андрію?» – він відповідає своїм односельчанам: «Та воно, блат, не так, як люди, а так, як побіля людей».
Як тільки Оксен узяв ложку, всі інші також озброїлися ними і поближче підсунулися до страви. Першим поліз ложкою до казана Охрім. Бовдюг поглянув на нього скоса і сердито заворушив вусами. Охрім нехотя потяг свою довбанку назад, винувато закліпав маленькими, як у мишки, очима.
– Хай йому тямиться, яке гаряче, – засичав Хома, опікшися кулешем.
– Студи, дураче, – порадив Латочка.
– А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.
– Е, блат, який ротатий! Чого захотів.
У Охріма вушка вгору – вниз, вгору – вниз, швидко-швидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.
– Коли б до роботи такий, як до їжі, – гуде на нього Бовдюг.
На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.
– А скажете – ні? Я більше всіх посіяв, – виправдовується Охрім.
Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.
– Які проворні, – дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.
– Раз на фінській війні… – починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:
– Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.
– Як так сіятимемо, – до осені вистачить.
– Істинно. Раніше було сніжок із землі, – ячмінець в грязь – і князь.
– Натурально. Як ви цього не розумієте?
– Та ми розуміємо… Тільки…
Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.
– Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.
– А я тобі кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, – від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понімаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю…
Латочка став на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально-насмішкуватим.
– А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім’ю і себе, дурака, до спілки.
Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.
– Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки – все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.
Хома опустив очі, махнув рукою:
– Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.
– А ти хвостом не крути і за чужі спини не ховайся, – засвітив на нього оком Латочка. – Як Оксена не було – до гурту підпрягався, а побачив – зараз тобі язик у петлю скрутило.