– Оце тобі на та радуйся! – спалахнув лицем Хома і ще нижче опустив голову. – Буцімто я говорив більше за вас.
– Не в тім діло скільки, а в тім – про що. Як тебе тут не було, Оксене, то ми про дещо говорили поміж собою. Може б, ми комусь іншому і не сказали, а тобі скажемо. Ти – людина партійна, з нашого-таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закінчується сівба – бригадирові видається премія: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червоній дошці. А нам, рядовим, що? Анічогісінько.
«Так ось хто тут здіймає шарварок», – подумав Оксен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.
– Бачите, товаришу голова, – спалахнув Сергій Золотаренко. – Вони й досі на ті місця моляться, де колись їхні клуні стояли. А ви скажіть просто: не хочете сіяти – ми організуємо молодіжну бригаду – і без вас обійдемося. Без ваших шкурницьких інтересів.
– Еге, ти, блате, розумний, та в один бік, – загарячився Латочка. – Хай на тобі власні діти штани та сорочку обірвуть – і ти зробишся шкурником.
– Ніколи цього не буде!
– Іч, який комісар виськався. Моню на губах витри.
– І витру. А у вас тут одна ватага. А Джмелик ваш отаман.
– Яка ватага? – насурмачився Бовдюг. – Що ми, по-твоєму, – банда?
– Ні, ви просто саботажники.
Сергій звівся на ноги і легко поніс по ріллі своє м’язисте і легке тіло.
Біля казана запала неприємна мовчанка.
– Таке, як на дощик збирається, – перегодом обізвався Хома.
– Треба, – погодився з ним Бовдюг.
Латочка нічого не сказав на цю пусту розмову і, затягши шию у комір сірячини, прислонився спиною до колеса, щоб трохи подрімати після обіду. З-під гарби долітав один і той же звук, який дражнив усіх: то Охрім вишкрібав ложкою казанок.
– А ніяк не накладешся! – вилаяв його Латочка, але Охрім не слухав його, продовжував своє діло.
Після обіду Оксен знову сіяв разом із Бовдюгом. В глухому кінці гін, подалі від людей, зупинилися на перекур.
– Скажи, Бовдюг, що ти про мене думаєш? – тихо запитав Оксен, згортаючи цигарку.
– А ти не розгніваєшся?
– За що? Адже сам на рожен лізу.
Бовдюг поворушив вусами, поправив на голові шапурину, сказав через силу:
– Добрий ти дуже. На твоєму місці суворішому треба бути.
– Гнат суворий, а ви про нього що говорите?
– Що не говоримо, а боїмося.
– Хіба людей боятися треба, їх треба поважати.
– Воно ж і повага від того, що боїшся, – закінчив розмову Бовдюг і пішов до сівалки.
В другій половині дня вітер стих. Із-за обрію стали накочуватися хмари, що громадилися все більше і більше, з білих робилися попелястими; потім стали бузиновими; нарешті завирували, закипіли і тяжко рушили вперед, підминаючи під себе небо, опускаючись все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям. Птахи, вириваючись у сизі присмерки степу, не могли залітати дуже далеко і високо, бо крила їх робилися зволоженими, і вони опускалися зовсім низько, майже до самої землі. Від бузинової хмари степом рухалася широка чорна тінь, яка вже покрила степові могили і довжанські ліси, і їх уже зовсім не було видно. Вона повільно наближалася і до сівачів, дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу. Потім хмари застигли, перестали рухатися, і сторожке мовчання оволоділо небом і землею, і так продовжувалося хвилину-дві, потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті, і раптом вони заскакали скрізь – по людях, по конях, по ріллі; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій.
– Дощик Та, далебі, й гарненький, – радів Хома, сяючи очима, і навіть не покривав себе шматочком брезенту. Краплі дощу дріботіли йому по картузику, потрапляючи іноді й за шию, від чого Хома розніжено повискував і, сміючись, приказував: – А щоб тебе дощик намочив!
Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, – таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі. Йому теж було весело, але свою веселість він проявляв тим, що корчив смішні міни.
Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підуть рости посіви; Сергій жирував із Гараськом та виштовхував його з-під гарби на дощовицю. Гараськові тільки того й треба було. Він вискочив на дощ і, кумедно присівши, поляпав себе руками по стегнах і, зробивши дурнувате обличчя, закричав: «Ку-ку-рі-ку!»