– Буди Гаврила і Тимка. Бики у дворі ждуть.
– Куди ж це? – заклопоталася стара. – Я ще й снідати не зварила.
– Еге, будемо тебе ждати, доки ти тут намоняєшся. Ну, йди, чого витріщилась?
Уляна, зітхнувши, накинула на плечі теплу хустку, почовгала з хати.
Через кілька часу кремезний Гаврило покульгував біля гарби, здивовано знизував плечима.
– Що це він задумав? – питав він у сердитого зі сну Тимка, що прикручував вірьовку до розорин.
– А чорт його знає! Хіба в нього допитаєшся?
Прийшов Йонька – мовчазний, заклопотаний, взяв волів за налигач, потяг із двору.
Через сонне село пройшли майже галопом. Йонька безнастанно стьобав биків батогом, і маленька постать його метлялася, як прив’язаний до налигача рептушок із сіном. Коли виїжджали на Беєву гору і бики ступали повільніше, він заметушився, як циган у чужій конюшні.
– Підсобляйте. Чого плентаєтесь, мов сонні.
– А що підсобляти? Пусту гарбу тягти?
– Хоч би й так. Волики он як хекають.
– То ви нас запряжіть, – порадив Тимко.
– Ет, що з тобою, дураком, балакать!
Вихопилися на гору, від биків потягло свіжими кізячками. Ярмо рипіло і подзенькувало занозами; Йонька, учепившись за налигач, усе погейкував та цьвохкав батогом. В хутір Ковбики приїхали затемна. Йонька зайшов у чиєсь подвір’я на самому краю хутора, побудив собак, вони скажено рвалися із ланцюгів, готові змегелити Йоньку разом із кожушиною. Рипнули двері. В темряві зачорніла людська постать, притишеним голосом втихомирила собак. Йонька про щось пошептався із незнайомцем і швидко повернувся назад.
– Держи за мною.
Гаврило слухняно повів за ним биків.
В полі стояла тиша, з улоговин тягло нічною росяною мрякою; гарба зачіпалася за кущі, і Тимка оббризкувало холодним свіжим дощиком, так що навіть на губах осідав прісний смак роси. Було так темно, що Тимко не бачив ні дороги, ні гарби, і коли кущами зірвало з нього картуз, то він довго лазив рачки і не міг намацати його на землі. Тоді він присвітив сірником і побачив свій картуз, що лежав біля самих ніг.
– Що ти там світиш, в очах би тобі світило! – вилаявся Йонька.
Тимко зараз же погасив сірника, і густа темрява знову заступила очі. Вони проїхали якимось яром, видерлися на горб і зупинилися перед чорною купою – то було дерево, складене в штабелі.
– Грузіть!
Добру годину рвали на собі жили, пересаджуючи через ручиці важкі колоди. Коли навантажили, Йонька перехрестився і сказав таємниче:
– Стояки будуть на хлів. Ну, паняйте.
Старий сів на підводу лише тоді, коли проїхали добрий шматочок степу. Набив люльку тютюном і зробився ніжним та розчуленим.
– Отак, дітки, треба на світі жити. Трапився добрий чоловік – от і будемо з хлівчиком. Не жени бичків, Тимку, бідна худоба зовсім охляла. – Йонька зашурхотів долонями по мокрій корі. – Дубина. Вік стоятиме.
У широкій улоговині їх підстерегло сонце, занози заблищали, шерсть на биках запарувала, ратиці залишали на мокрій землі чіткий слід, від бичачих морд віяло теплом. Йонька блаженно розстебнув кожух, показав люлькою за синіючі горби:
– Уже й Троянівка недалеко.
Від цих слів ніхто в танець не пішов, бо всі знали, що дерево крадене і ще невідомо, чим ця подорож закінчиться. Гаврило ліниво шкутильгав, спираючись на ясенову ковезку та пощипуючи вуса, схожі на припечені сонцем кукурудзяні чубики. Тимко щулився від вранішньої прохолоди і, щоб зігрітися, збивав батогом святу землицю. Улоговина дедалі звужувалася, і нарешті вони в’їхали в глибокий яр із крутими високими стінами. Тут було холодніше і вологіше, сонце не досягало, із глиняних нір цілими зграями вилітали пічкури, ширяли у биків попід животами і зникали у свіжому прозорому ранковому повітрі. Раптом попереду почулося кінське іржання. Йонька завмер із люлькою в зубах, дав знак зупинитися. Все виразніше чувся тупіт копит, потім зовсім близько брязнула вуздечка, і з яруги виїхав широкоплечий вершник з похмурим, дикуватим обличчям і чорною смолистою бородою.
– Що за ліс везете? – запитав він, спинивши коня. – В колгосп, чи що?
– Ні, добрий чоловіче, собі на хлівчик, – бовкнув Йонька.
– Та-ак. – Вершник обміряв очима колоди, нахилившись із коня, поцокав по них вербовим прутиком. – Завертай назад.
Йонька хижо наставив угору борідку:
– А ти хто такий, що командуєш?
Вершник, не відповідаючи, зліз з коня, дужою рукою легко відсторонив Тимка від биків і розвернув підводу назад. Його вчинок був такий несподіваний і наглий, що всі були приголомшені і не могли сказати й слова. І тільки тоді, коли вершник знову сів на коня і поїхав попереду, Йонька з дивною для його літ шустрістю кинувся вслід за ним.