– Управитель який вилигався! – закричав він, забігаючи наперед і намагаючись завернути биків. – У мене син при двох кубиках у Червоній армії служить, то маю я право чи не маю?
Гаврило смикав батька за рукав, щоб затих, а він на те не зважав, люто бубнявів очима і ліз на бійку. Шапка, перекручена задом наперед, була аж на потилиці, як у спійманого на базарі баришника.
Здоровань не звертав ніякісінької уваги на крики та сварку старого, їхав собі, опустивши голову і ніби придрімуючи; широка спина його, обтягнута потрісканою шкірянкою, рівномірно похитувалася на сідлі.
В хутір Ковбики приїхали в траурному мовчанні, один Тимко весело підморгував хутірським дівчатам, що, розпалені цікавістю, п’ялися на тини, та чарував їх своїми бісячими очима. Хутір проїхали б без пригод, якби не дід у сірячині, що пас на вигоні кіз. Побачивши процесію, він підтягнув штани, журливо закивав головою:
– Умів, значця, вкрасти, та не вмів заховати.
– А ти чого гавкаєш, бубурішок овечий? – люто накинувся на нього Йонька і залопотів кожушиною. – Хочеш, щоб я тобі наклав на старість?
Гаврило і Тимко насилу відтягли осатанілого батька.
Здоровань лісничий заставив скидати стояки на те саме місце, звідки вони були взяті, склав акта і поїхав геть, не сказавши ні слова.
Йонька плювався всю дорогу, бив себе батогом по спині, потім, щоб полегшити своє горе, всю вину звалив на хлопців:
– Через вас, белебнів, у халепу вскочив. Казав – їдьте степом, так вам у долину захотілося! Мекнули мої стояки!
Як приїхали додому – старий мов сказився: ускочив у клуню, викинув звідти дві лопати.
– Копайте мені яму, прокляті ледацюги!
Тимко обміряв очима сухеньку постать старого, розкреслив вістрям лопати прямокутник приблизно для його росту.
– Що ти мітиш? Що ти мітиш, щоб тобі руки посудомило! На стояки яму.
– А я думав, на вас.
Старий тільки махнув рукою, побіг із двору. Тимко відігнав у артіль биків, а після сніданку вийшов з Гаврилом копати ямки.
– Давай вириємо йому одну, під нужник. Старий посидить над нею з пряжкою в зубах і вгамується, – порадив Тимко, але Гаврилові було не до жартів.
– Через його дурацькі витребеньки на роботу не пішов і дома нічого не зроблю.
Надвір вийшла мати з торбинкою насіння в руках, старі калоші ляпали її по п’ятах.
– Город не саджений, корова не нагодована, а він хлів будує. Здурів. Зовсім здурів на старість.
Йонька між тим чвалом біг до сільради, його так і тіпало, так і шматувало, щоб поскаржитися владі, як з ним не по-чесному сьогодні вчинили і яка несправедливість його спіткала. Але і в сільраді його чекало розчарування: на дверях висіла табличка з написом: «Прийома нєт. Нахожусь по служебних ділах».
Йонька понюхав табличку і вискочив назад. Кузьма, який по своєму звичаю дрімав під конюшнею, на запитання Йоньки, де голова сільради, почухав перенісся і відповів, що «немаєть, поїхав на совіщання». Йонька потоптався біля Кузьми, пошкварчав люлькою і, крутнувшись на місці, гайнув полтавським шляхом прямо в Зіньків – скаржитися в райвиконком. На Беєвій горі його наздогнав Прокіп Тетеря, що їхав дрожками в район, і милостиво, хоч і з деякою понурістю, дозволив і старому під’їхати разом із ним до району. Про що вони говорили дорогою – невідомо, ясно тільки те, що вже аж біля липки, що росла собі самотньо в степу і по якій троянчани, які йшли на базар чи на ярмарок, визначали, що пройдено якраз півдороги, старий зіскочив із дрожок і побіг назад на Троянівку. Він біг так, що коли вскочив у село, то кози, що паслися на вигоні, повиривали прикорні, і двох із них знайшли після цієї події аж у сусідньому селі. Ускочивши в двір, старий схопив вірьовку, що висіла на тину, і, розмахуючи нею, як киргиз арканом, побіг на хлопців, що спокійненько собі говорили, поспиравшись на лопати. Старий підлетів звірюкою і, ні слова не говорячи, угилив Тимка по боку. Той гикнув від удару і впав на купу свіжої землі, але потім схопився і, згрібши лопату вобіруч, сіконув нею на два сантиметри вище голови старого.
– Р-ря-туй-те-е, вбивають! – закричав не своїм голосом Йонька і з переляку впав.
З городу прибігла Уляна і, побачивши, що старий сидить собі і нікого не чіпає, вирішила, що б’ються між собою брати, бо якраз Гаврило із серйозним обличчям ватлав на землі Тимка. Мати хапала старшого сина за руку, примовляючи: «Гаврюшо! Що-бо ти робиш? Гаврюшо!» Але Гаврило не слухав її, доки не одволік Тимка в хлів і там закрив його. Бачачи, що небезпека минула, Йонька встав і накинувся з кулаками на жінку і таки побив би її, якби не Гаврило, якому тільки й судилося сьогодні, що розмиряти перебойців.