«Кепська приміта. Чи його крутнуть назад, доки не пізно?» Але в цей час Тимко відкриває двері і каже голосно:
– Здрастуйте!
– З п’ятницею будьте здорові, – підпрягається й собі Марко, ховаючи за спину картуза.
Тимко сідає на лаву, а Марко ліпиться до одвірка.
За столом саме обідають: Прокіп Тетеря, червоний і спітнілий, не встигши донести ложку до рота, дивиться на хлопців такими виряченими очима, ніби перед ним не сільські парубки, а сатанинське наводження; Одарка, як різала ножем хлібину, притисши до грудей, так і держить її, отетерівши; Орися, бліда і злякана, побачивши Тимка, рвучко встала з-за столу, відкрила рот, ніби хотіла щось сказати чи крикнути, потім затулила його фартушиною і не сказала нічого, а мовчки опустилася на лаву, похнюпивши голову. Нарешті секунда загального оціпеніння пройшла. Прокіп доніс до рота борщ, проковтнув його і зупинив на Тимкові шорсткі очі:
– В чужій хаті питаються, чи можна сісти, а не лізуть на покуття по-свинячому.
– Нічого, ми й непрошені сядемо.
Тимко кладе біля себе на лаві картуз, трусить кучерями, а вони – блискучі, смоляні, шовкові – так і розкочуються по голові пружними кільцями. Смугле лице його незалежне, дихає завзяттям і нахабством.
Западає гнітюча мовчанка. Всім стає незручно, і кожен не знає, як себе поводити, що говорити. Тетеря знову бере в руки ложку і починає сьорбати борщ, тяжко рухаючи щелепами; Одарка із страхом і покірністю на обличчі крає хліб; Орися сидить принишкло, нервово перебирає пальцями оборочку фартушка, блідість поволі зникає з її обличчя, щоки рожевіють, вушка її з золотими сережками горять, як пелюстки троянди.
– Ну, чого прийшли? – питає нарешті Прокіп, витираючи рушником спітнілого лоба.
– Дільце в нас є невеличке. Ви, дядьку, хочте сердіться, хочте ні – а Орисі я нікому не віддам. І якщо ваше слово, то й женився б.
Тетеря встає з-за столу, важкою ходою іде в хатину і повертається звідти з макогоном у руці.
– Ану, вискакуйте по одному!
Марко хватається за клямку. Тимко говорить тихо:
– Силою нічого не вийде. Давайте краще по-доброму.
– Чула? – кидається раптом до жінки Прокіп. – Та щоб отакий бандитюга був моїм зятем? Та ніколи в світі! Краще в труну ляжу!
– Заспокойся, Прокошо, не гарячись, – сокорить біля нього Одарка. – Тимко парубок, мо, й гарячий, але роботящий. Любов та совіт, житимуть не гірше других.
– Що-о? – кричить Прокіп і зозла швиргає макогін у кочерги, так що вони торохтять там, як кості мерців. – Затули собі рота і не пащекуй! Ніколи цього не буде!
Орися зіскакує з лави, очі її туманяться слізьми, лице горить, як у вогні, груди напинають кофтинку. Вона швидко підходить до Тимка, хапає його за руку і, змивши віями сльози, своїми голубими очима, в яких горить нескорена рішучість, як роздратована кішечка, вставляється на батька:
– Хоч і трісни, хоч і лопни, бий, виганяй, а Тимко любий мені – і все тут! З ним хоч на край світу піду, скориночку хліба їстиму, аби з ним, аби вдвох! Оце тобі моє слово.
– Геть, проклята, геть! – заревів на всю хату Прокіп і, вчепившись Орисі в коси, смикнув її до себе, щоб викинути з хати, як щеня. Але Тимко спокійно виступив наперед, одірвав Прокопові руки од густих кіс коханої, сказав, посіпуючи губами:
– Не чіпайте дівчини. Вона хоч і ваша дочка, а бити її не дозволю.
Потім надів картуз і ступив до дверей, біля яких завмер від страху Марко.
– Що ж, дорогий тестечку, – сказав Тимко, затримуючись у дверях. – Не хочеш по-доброму, візьму силою, – і, переступивши поріг, гримнув дверима. Вслід йому гарячим молотом ударив у серце повний жалю і розпуки крик Орисі.
IX
В контору артілі вбіг Прокіп: картуз на потилиці, черемхове пужално так і в’ється в руках, обличчя розгублене, піт очі заливає.
– Посівматеріал вийшов, – видихнув він за один раз і важко сів на стілець.
Оксен, що саме розмовляв із рахівником, затих, очі його зробилися суворими.
– Як нема? Тобі ж давано!
– Що ж, що давано! Висіяли!
– В тебе завжди не так, як у людей. Скільки не засіяно?
– Гектарів десять.
Гуртом стали радитися, що робити. В артілі посівматеріал вийшов, з району позичали два рази і сказали, що більше не дадуть. Як бути? Оксен, похмурий і сердитий, поїхав у сільраду ще раз дзвонити в район.
Гнат сидів за столом і, порипуючи стільцем, перечитував телефонограми, прислані з району за ніч.
– Чого прибіг? – запитав він, не відриваючись від паперів.
– Зерна просити.
– Дохазяйнувався. Сажать вас за такі штуки…
Оксен, не вступаючи в розмову, став сердито крутить ручку телефону. Головний агроном відізвався не скоро, потім, коли його нарешті викликали, довго мекав щось невиразне і під кінець сказав, що не дасть ні зернини. Оксен, скрипнувши зубами, повісив трубку.