Він провів Дороша в куток і показав на ясла, що чорніли в темряві, як рівчак.
– Оце я тут сплю. Умгу… Так на яку ж тему ми будемо з тобою говорити? Ага, про ферму. Трудне це діло. Дуже трудне. Бо-ж-же ж мій, як зустріну якого нового чоловіка, так говорив би день і ніч, і кінця б тому не було!
– Як вас звати?
– По-селянському, значить, Кузь, а по святцях – Кузьма.
– На фермі що робите?
– Покуту несу. Важку покуту, чоловіче добрий. Щоб мені грім шапку пробив, коли я поліз на отаке горе та на отаку біду! Караюся, як той колодник, кінця-краю не видно. І куди мої очі дивилися на той час, що не бачили, куди рука лізе, а нога ступає? Бо оце ж я і єсть завфермою, – скінчив нарешті Кузь.
– А-а, знаю, знаю! – засміявся Дорош. – Голова мені про вас розповідав.
– Лаяв?
– Ні, говорив тільки, що корови по шиї в грязюці стоять.
– І я таке кажу. А ти поспитай його! Думаєш, я сидів склавши руки? У мене ось долоні, як кінські копита. А від чого? Від вил. Кузь, матері їх у печінку, за всіх наробився! Дали мені в підмогу двох доярок та короваря Митька. То доярки ще нічого, коров сяк-так видоять, напоять, а Митько начеше, сучий син, чуприну та й дражнить дівчат по селу. А я за цього ірода гній вергаю, аж хребет тріщить. Жалівся Оксенові – не допомагає. Все тільки обіцяє, що прижму, мовляв, Митька, а не прижима. І ходить Митяга, як і раніше, з начесаним чубом, ні за холодну воду не береться. Та це ще півбіди. Главноє – корма ріжуть. Так, чоловіче добрий, ріжуть, що ні зітхнеш, ні охнеш. Буряк, як вони його там буртували в лихої години, запрівся, весною відкрили, то з нього так пара і валнула. Сіно перетоптали за зиму, а з житньої соломи що за їда? Даємо коровам, так що ж із неї за користь? Правда, падежу великого нема, з молодняка тільки шестеро здохло, так і то ж утрата. А й те візьміть у рахунок, яка зима була скажена. Горобці на льоту мерзли, падали, так куди вже телятам витримати? В горобців же пір’я гріє, а в телятка що? Шкурочка на ньому тоненька, шерсть благенька, – погибель, та й годі, при морозах. Тут ось поверх кожуха сіряк зодяг, та й то замерзав… Умгу. Так що з кормами – біда. Велика біда. Правда, в посліднє время жом виручав. Ми його з Чупахівського заводу приставляли. Благодать. І бики його їдять, і корови, з половою змішуємо і даємо, першим сортом іде…
– А куди ж ваше сіно поділося?
– А чума його знає, куди воно потратилося! Восени були два добрих прикладки, а потім як вітром розвіяло. Зосталися самі з’їдини, коней тепер ними підгодовують, бо посівна ж.
– А ви його не розікрали?
– Можеть бить, що й так. Воно в членської скотини також животи іміються.
Кузько, незважаючи на те, що по натурі був чоловік запальний, говорив тепер поволі, мляво. Дорош все частіше посмикував шиєю, мовчав.
– А ти, мабуть, багато світу об’їхав? Ге ж? – перейшов Кузько на свою любиму тему. – Подумай тільки – весь Радянський Союз поїздом об’їхати, і то скільки побачиш, а коли б на кожній станції став та поволеньки на все роздивився б. І-і, не говори, не говори! Якби в мене було карбованців п’ятсот лишніх грошей, так я б уже подивився, як люди живуть.
– У вас у корівнику є вила? – перебив його Дорош.
– Отам десь стоять у кутку. Да-а-а… Ходив би і роздивлявся, як світ построєний. Скільки людей побачив би, скільки б розговорів од розумних людей почув.
Дорош приніс вила, став копирсатися ними у твердому настилі гною.
– А ви часом не були на станції Роздольна?
– Ні, не був.
– Жаль. Там мій син працює. Присилав оце на днях письмо, так пише, що жалування получає хороше. Жити можна. Пише, що був по таких краях, де все не так, як у нас. У нас, приміром, на волах їздять, а в них на верблюдах, і що є верблюди з одним горбом, а є з двома. Рахубиста товаряка, – засміявся Кузь. – Їсть і п’є раз на місяць. Отаку б, їдять його мухи, до нас у артіль! Ми її за всю осінь нагодували б на всю зиму, а весною в плуг…
Не встиг Кузь закінчити, як Дорош вискочив із гнояки, ніби вирваний вихором, губи його гнулися, як кора на вогні.
– Ти що муру заливаєш? Ану, бери вила та чисть, що напаскудив за зиму!
Кузь злякано метнувся в куток, довго стояв там, сопучи з перестраху, потім вийшов з вилами в руках і мовчки заходився вичищати. «Мале, в очках, а отаке кляте, – витираючи з лоба холодний піт, розмірковував він. – Трохи вилами не штрикнув, сатана. Цей поставить ферму, в нього й бики будуть доїтися!..» Хвилинами Кузь зупинявся і роздумував про те, що самий найученіший чоловік на землі не може розгадати, що за дивне створіння людина. «Тільки-но говорив любо та мило і враз кинувся, як із ланцюга. Дивний світ, химерний світ, і люди на ньому чудернацькі!» – філософствував біля гною Кузь.