Я просто був щасливий і веселий. У повноті липневого сонця, на розспіваних ланах, без шапки, на полях із розвіяним волоссям, розкішно босий.
Не зовсім розкішно. Бо не легко було ходити по свіжо-зжатій стерні. Я подивляв селян при праці, що ходять по стерні твердо і впевнено, а я обережно просовував по ній стопи, щоб не надто їх наколоти. Але ж я любив цей досвід.
20
Женці осмалені сонцем, їх руки голі, міцні, виразисті, груди розіпняті, тіло сіяє червоним золотом. Праця їх дивно радісна. Обличчя осяяні.
Мене іде все радує при зустрічі. Мати навчила мене, що треба цих женців привітати голосним окликом:
— Дай Боже щастя!
Я сказав це голосно і радісно. Вони підвелися від праці, звернулися в моєму напрямі і собі відповіли:
— Дякуємо! Дай Боже й вам!
Я побачив щиру радість в очах і поставі і мені стало приємно. Вони знали, що це із їхнього села родом молодий хлопець уже в гімназії приїхав до родини на вакації. їм було очевидно приємно, що я привітав їх цим народнім привітом.
Я скоро навчився, що люди люблять цей привіт. Я ніколи не проминув нагоди, щоб женців на полі чи косарів під лісом вітати цим привітом.
Звичайно я не задумувався тоді над його теологічним змістом. Мні просто було радісно. Було може дивно. Я ніколи не бачив утоми у їх — як мені малому здавалося, — важкій праці.
Найлегше граблями згортати сіно і складати в копиці. Я радо приєднувався до цієї праці. Були тут і хлопці і дівчата дещо старшій/від мене. Було радісно і я був гордий, що „працюю" зі старшими. На ділі це була моя забава у „працю". Але було щось у тій забаві, що ці мої рідні любили. Вони радше сподівалися якоїсь погорди, чи відчуження „панича" із міста. А в мене була свіжа любов до них і подив для їх сили і краси. Я не знав тоді, що це така любов „формує особовість" на ціле життя. Це там у ранній молодості мене ця любов „причарувала".
Чи праця є приємною забавою? Я не мав вражіння, що вона їх мучить і я мав подив для тих дужих рук і гнучких плечей, що так справно увихали серпом у зігненій поставі.
Вони були щасливі. Я ще тоді не знав вчення Сковороди, Що праця сама собою може бути щастям.
Одного разу, десь незабаром, я проходив над ставком. Гурт жінок плескав праниками об лавочки вкриті всяким біллям і так-незвичним для мене способом прали білизну, хлюпаючи воду на лавочку, а відтак вибиваючи її із плаття.
Я поздоровив їх моїм радісним привітом: — Дай Боже щастя!
21
Але якось вони незвичайно розсміялися, а все ж відповіли теж як звичайно:
— Дай Боже й тобі!
Потім надвечір сказав мені у хаті вуйко, що не слід так вітати жінок, коли вони перуть білизну, або мочать коноплі.
— А чому воно так? — питав я цікавий.
— Нема в нас такого звичаю. „Дай Боже щастя" кажемо женцям у полі, косарям, плугатарям, а зокрема тим, що ідуть на працю ранком. Тоді на дорозі навіть треба їх так здоровити.
Я зрозумів, що це не просто привіт, не просто „добридень", або „цілую ручки" як у місті, але це обряд. Що більше — це благословення.
Це бажання щасливих щасливим, щоб їм Бог дав щастя. Щастя від того немов прибуває. Душа спалахує відчуттям і усвідомленням переживаного стану щастя.
Колись я зумію окреслити цей процес термінологією Ге-
ґеля.
Але тоді це було простіше. Новий промінь радости вибухає. Тому люди люблять, коли бажає їм щастя молодий хлопець. Новий усміх і... новий спалах щастя, нова його сила у довгому триванні життя як щастя.
Я тоді не знав усієї цієї філософії. Мене не журило питання Бога. Я його тоді не шукав. Не бунтувався проти жорстокого Яхве із Біблії і навіть не знав його імени. І довго відтак в моєму житті я не розрізняв цих двох імен.
Я не зв'язував тоді етногенези Бога із родовою генезою моєї нації і мого роду. Я був просто частиною оцьрго щастя і радости, які я заживав повними грудьми, навчившися відрізняти воздух великого міста від воздуха ланів і лісів. Я відкривав тоді ширше здивовані очі на всю красу рідної природи, ставів, лісних галявин і безконечних шумливих ланів дозрілої пшениці, що сипала золоте зерно.
Я дивувався, що коники так гарно грають, — як вони це роблять, що їх скрипки такі голосні.
Як утримується жайворонок високо в небі і співає так як співак у театрі? Жайворонок — це Божа пташка, борони Боже, щоб пошкодити його гніздо у... пшениці.
Я сьогодні знаю, що це були найщасливіші дні моєї мо-додости і мого життя.
22
Було свято. Торжественно, з повагою із скрині у коморі добували святкове вбрання і з такою повагою ішли до сільської церкви на горі над широким ставом.
У селі, що звалося Добростани. На обід давали пиріг зо сметаною і сиром. Потім повели на цвинтар і показували могили моїх предків. На надмогильних деревах рясніли перестиглі вишні, але ніхто не думав їх зривати. Були поважні, але не сумовиті. Радше горді за свій рід і за прекрасну сільську церкву над широким ставом. А на ставі острів, що приманював мене таємничими кущами. Я захотів туди дібратися.