Поки зачнеться раннє орання і сівба, наш Прапредок-Віщун сіє слово свого благословення. Від того дійство сіяння зерна стається саме священнодіянням.
„Плуги запрягаймо, ярма вкладаймо, Немов у лоно розсіймо тут сім'я!"
Здається, що дотепер я не розірвав ще зв'язку із можливістю зрозуміння мене моїми читачами.
Але початок цього гимну криє в собі цю небезпеку. Спробуймо:
Як поетична метафора це буде мабуть зрозуміле. Сонце тут е теж величезним космічним плугом, що виорює простір і творить міру часу, часокруг, — сонячний священний рік.
Але хто ж запряг це Сонце до Плуга? Хто велів йому кружляти немов у ярмі і творити міру часу?
Відповідь дуже дивна. Це якісь космічні Віщуни. Вони зробили це силою Віри.
Тут мій духовий контакт із читачем грозить розірванням.
Те, що віра має таку світотворчу силу я не навчився в рідному селі. Я навчився цієї тайної мудрости на висотах гимяів Ригведи, Веданти, а зокрема філософії Міманси. Перед нами ще довгий шлях вгору, щоб зрозуміти дійсність вчення про світотворчу Силу Віри.
Але вже тут в цьому сіянні освяченого зерна і сіянні натхненного слова Шевченка знаходимо міст для... креаціонізму.
Скільки є Богів
( Моєї віри лекція друга )
Може два дні після цієї лекції про те, як здоровитися із людьми і коли вітати їх „Дай Боже щастя", вуйко закликав мене із подвір'я до хати. Я назвав би її сьогодні світлицею.
— Скажу тобі щось цікавого!
Були із ним два його сини, себто вуєчні брати. Оба були старші від мене і була в мене з ними велика дружба.
— Покажемо тобі щось цікавого! — немов повторив мій вуйко.
.Впрягають ясен сонця плуг
Вірою сильні віщуни
І творять ярмо часокруг."
26
Я був трохи здивований, бо ж світлицю я знав уже добре. Щось було поважного в їх настрою. Щось важного видно хотів мені сказати вуйко.
Він з повагою попровадив мене на середину хати, обвів рукою навколо стін, показуючи образи святих, які щільно один біля одного виповнювали площу під стелею. Всі були подібного розміру в дерев'яних рамцях під шклом.
Я вже бачив ці образи. Звернув увагу на щільність виповнення ними стін під стелею. Не так як у місті, де тільки декілька образів були розміщені симетрично в кімнатах. Образи були кольорові. Сьогодні я сказав би дешеві олєодруки. Долішня листва під ними прикрашена паперовими вирізками і квітками.
— Це все є Боги, — сказав вуйко з повагою.
І далі дивився на мене з тією самою повагою. Був він усе поважний і достойний. Але тепер я відчув, що це якийсь важливий момент. І оба брати дивилися на мене з настороженою цікавістю.
Якось я зрозумів усе без слів. Вони всі знали, що люди з міста не уживають слова „Бог" в числі многім. Є чейже тільки один Бог на світі. Всі інші людські постаті на образах називаються „святими".
Я зрозумів, що це була проба для мене. їм було цікаво, що скаже молодий гімназист на таке незвичне для нього ужиття слова „Бог" у числі многому.
Я зрозумів теж відразу, що тут не справа в самому слові. Не тільки в тому, що вуйко і брати уживали інакше одне слово, як багато інших слів, які інакше вживалися, або були невідомі для хлопця з міста. Справа не тільки в слові. Не тільки в тому, що обсягом того слова вони обіймають і всіх тих, що їх у церкві називають святими.
Я також не був надто здивований ужиттям цього слова в числі многім. Тут помогла мені латина. Я вже вмів відміняти ..деус" в числі многім. Знав навіть, що це виїмок в числі многім. Бачив в книжці латини образки ріжних Богів — от як Діяну, Марса чи Меркурія.
„Меркурій" — це була також марка хліба. Намальований він там черствим, здоровим, із опаленим лицем, дещо нахмурений. Ніби такий здоровий хліб Меркурія.
Але цих „богів" треба було писати із малої букви. Вони ..поганські боги". Тільки християнський Бог пишеться з вели-