ВСТУПНІ ЗАВВАГИ ДО ДОЩЕЧКИ ЧИСЛО 16
Фотокопію цієї дощечки бачимо на початку цього видання. Міг би читач подумати, що вони всі збереглися в таких фотокопіях. Нажаль, маємо тільки дві такі фотографії.
Тільки дві сфотографував Ю. Міролюбов із цілої збірки, яка носила первісну назву: ДОЩЕЧКИ ІЗЕНБЕКА. Історія їх відкриття, збереження і жахливого загину відома із інших видань. Ми будемо її розглядати, але вперше слід їх вивчати у їхній появі. А появилися вони у відписах, які зробив для своїх студій Ю. Міролюбов у Бельгії перед другою світовою війною, заки вони загинули наслідком воєнної ситуації у цій другій світовій війні.
Із цих двох дощечок, збережених у фотокопіях, тільки одна, а саме дощечка число 16, була відома у виданнях Міролюбова та С. Лєсного, себто проф. Парамонова. Другу із них оголосив після смерти Міролюбова інж. М. Скрипник у 6-ій частині свого, збірного видання п.з. „ВЛЕС КНИГА", 1972 р.
Саме тому ці дві дощечки заслуговують на особливу увагу. Вони є єдиними зразками нашої старинної азбуки і способу писання.
Коли глянемо на нашу дощечку то завважимо перш за все незвичайну густоту букв і їх нерозривність під однією лінією над ними. Це згущення випливає, звичайно, із потреби ощадности площі до писання. Але для палеографів такий спосіб нерозривного письма не був несподіванкою. Так писалося санскритські тексти і буддійські. Дощечки були там дуже тоненькі, крихкі і вимагали переписування що двісті років, що й робили монахи по буддійських монастирях.
53
Постає перше питання читача, як же збереглися наші дощечки? Тут мушу відіслати їх до Лондонського Музею, де зберігаються викопання із Святині Бога Мітри, яку збудували римські легіонери у старому Лондоні, а також інші викопання із римських часів із першого століття нашої доби. І що ж виявляється? Є там листи писані на дощечках по-латині саме із того часу. Дощечки покривали воском і тоненьким рильцем — теж на виставі — писали лист. Якщо писар помилився, тоді замазував віск на дощечці кульочкою на другому кінці рнль-цятка і писав наново. Дощечки із м'ягкого дерева не такі тоненькі як індійські. Віск повідлітав, але місцями можна читати лист.
Наші дощечки були дещо грубілі і була одна дуже важна ріжниця у техніці писання, а саме: вони теж були покриті воском, але після написання їх вмочали у фарбі, що проникала в місцях, де не було воску. Цілком так, як пишуться наші писанки.
Розуміємо, отже, що спосіб писання був досить складний і це булО-додатковою причиною густоти письма. А в тім це залежало і від руки писаря.
Однак, цією „нерозбивкою", або т.зв. „сплошняком" були писані манускрипти того часу. Так ще писалося „Слово про похід Ігоря", що й спричинило деякі нерозуміння тексту, саме при розподілі на слова.
Але є ще важніша характеристична риса цього письма. Автор пропускає часто букви, саме там, де очевидно не можна було інакше читати. Пропускав голосні й приголосні. Його читач мусив навчитися читати такий текст. Сам оригінал давав йому основу. Це щось подібне як пізніші „титли". Титла — це знак над словом, в якому пропущені букви одна чи більше. (Вчить нас Шевченко: не минати ніже титли!). Ці титли писалися у словах часто вживаних. Наведу кілька прикладів:
Агл — замість Ангел, Бг — замість Бог, Хс — замість Христос, Оць — замість отець, Ст — замість свент, себто свят, Чк — замість чоловік, Мчк — замість мученик і т.д. Подібні титли іншого знаку як „V" були відомі теж ще в найстарших манускриптах у Англії. Читач мусив їх знати і читав плавно.
Ріжниця між нашим текстом у тому, що титли не позначені над словом і їх вживають також у звичайних словах.
Звідси теж перші дослідники „Книги Велеса" робили численні помилки, читаючи ці скорочені слова, як буцім-то в
54