Аналізуймо слово: ГРЕНДЕ — це просто те саме, що ГРЯДЕ, в значенні „ГРЯНУВ" себто зійшов між них, бо ГРЕНДЕ — це також аорист.
Саме слово походить від індо-европейського ҐГРЕДГ, зенд-авест ҐЕРИД; стрічаємо цей корінь у латині: інІРЕДіор і т.д. Не буду наводити цілого апарату порівняльної лінгвістики. Старослов'янське: ГРЯСТИ від згаданого мною протослов'янського ГРЕНДСТИ. ГРЕНДЕ — це знову аорист, час теперішній був би „грендеть".
Отже, це місце не можна перекладати інакше як: БОГ зійшов між них. Якщо БО прийняти за сполучку „бо", то це не змінить значення. Тоді буде: Зійшов між них, підмет із попередніх слів.
Отже це сполучує із словами: таємно, таючися зійшов між них. Текст зовсім суцільний і ясний.
Звідки взяли перекладачі: Таке трапляється межи нами?
Якраз навпаки. Таке трапляється раз в історії нашого народу. Мова про чудесне народження. Слово „грендсти" не можна перекладати як „трапляється".
Читаємо далі:
А ІМЕМО ВРЖЕТЕСЕ.
58
Перш за все „ІМЕМО" не означає МАЄМО. Так виглядає наш старий час майбутній, утворений через допоміжне дієслово „імати". В сьогоднішній мові кажемо: БУДЕМО. Можна б і часом перекласти цей час як „МАЄМО", але тоді кладемо емфатичний натиск на це слово. Я хотів тільки підкреслити, що авторам перекладу була зовсім невідомою елементарна граматика староукраїнської та старослов'янської мови.
Переходимо до слова: ВРЖЕНТЕСЕ.
Воно не справляє ніякої трудности. Знайдемо його, навіть, у Преображенського: „Зтимологический словарь русского язьїка", том І, сторінка 73. ВЕРГНУТЬ — значить кинути, старослов'янське ВРГНОНТІ, значить між іншим: кластися на землю, щоб скинути плід, оплодитися.
Знову змисл цілком суцільний. Дві дочки висказують тут свою радість: Будемо оплоджуватися, будемо мати потомство.
Будемо виряжатися, чи маємо виряжатися, зовсім не відповідає значенню слова „ВЕРГНУТЬ".
Доказано ясно. Читаємо далі:
СЕ БО ЯСНА ТЩЕМО.
Дбаємо про ясна. Тут вистачить пояснення Б. Грінченка, який ще в сучасній мові знаходить як рівнорядні значення: ЯСНА І ЯСЛА, том IV, сторінка 544.
ТУ БГ ВЛЕС ОТРЩЕ НЕСЯ.
ТУТ БОГ ВЕЛЕС ПРИНІС ДВОЄ ОТРОЧАТ.
Місце легке до перекладу. Треба, однак, відмітити, що ОТРЩЕ, себто ОТРОЩЕ — це знову двійня. Отже мова про двох малих хлопців. Слово „ОТРОЩЕ" відкриває нам етимологію пізнішого слова „ОТРОК". Отроще — це те, що виросло. Отрок уживається у значенні хлопця від 7-14 літ, себто час, коли молодий хлопець служив у лицаря, чи воїна і вчився звичаїв та воювання. Тут це слово ужите про новонароджених хлопців у поетичному змислі, себто здорові хлоп'ята, що їх вже можна назвати отроками.
НЕСЯ не є часом теперішнім. Було б НЕСЕТЬ. Це аорист замість НЕСЕН. Тут знову звук „ЕН" вимовляли вже як „Я".
CEMУ ГРЕДЕХОМ.
ДО ЦЬОГО ПРИБІГАЄМО.
До цього (Бога) грядемо. Тут слово ГРЕНДСТИ повторюється і воно не значить „трапляється" як вище перекладали його.
СЕНА ІМЬМ ОДО БОЗЕ НАША.
59
Слово СИН, через глибоке ,,ьі", якого не вживає наш автор, пише він через „Е". Тут цікава відміна цього слова. Це, очевидно, двійня. Мова про двох синів. В інших старослов'янських текстах стрічаємо форму двійні: Сьіньї. Міг би хтось думати, що це вид неправильний. Але! Але стрічаємо цю форму у Зогравському Євангелії. Це Євангеліє заключає більше форм південнослов'янського виду. І таке явище стрічаю неодноразово і воно характеристичне. Знавці старослов'янської мови знають, що не було одностайної старослов'янської мови, було їх стільки, скільки текстів із поодиноких країн преширокого слов'янського розселення.
Розселення часу „Книги Велеса" безмірно широке. Вони знають країни від Волги (Рай Ріки) до Дунаю і на північ до Іль-мерського озера. Але головний театр їх боїв буде на півдні. Звідси закраска часто полудневослов'янської, старослов'янської мови, хоч такий теоретичний поділ ані в тому часі, ані в їх свідомості не існував. Про це буде мова у дальших частинах моїх дослідів. Тут відмічую характеристичний приклад.
Думаю, що цього досить, щоб оборонити мій переклад.
Граматика і порівняльне мовознавство були чужими для наших перекладачів. Я хочу виразно підкреслити, щоб читачі не думали, що я на них гніваюся. Навпаки, я їх люблю і гордий за них, що взялися за непідсильне діло і зачали сміливо воювати за пізнання найстаршого і найціннішого пам'ятника, про час, в якому черепочки археології не говорили до нас ніякою мовою. А ось вони заговорили! Двійня, чи не двійня, аорист чи не аорист, але наші перекладачі знали, що це наша прабатьківська мова.
Зокрема Андрій Кирпич виявив дослівно геніяльну інту-іцію. Розібрав слова чи відчув їх значення там, де фахівець їх не розумів би. Він не завжди мав щастя. Тут так склалося, що зібрані приклади, де він мав мало щастя. Дедалі вникав він у тексти щораз краще.