Словник Сташевського подає ще одну комбінацію, а саме: „Дан-апріс" і „Дан-астріс". „Дан" — це для нього „арійський корінь для означення води", а складова частина „апріс" для нього неясна. Нічого дивного, що неясна, бо по-перше індоєвропейський корінь не звучав „Дан", але „Дана" і „Дану". „Дон" це пізніше і похідне скорочення. ? первіснім словозложенні вихідною формою мусіло б бути „дана" — „дану", або його зміцнена — а не скорочена! — форма. Звідси неправильний є поділ
819
слова на „Дан+апріс" замість „Дана+пріс". Ясне , що „апріс" не дає змісту ані змислу і мусить залишитися „неясним".
Є й інші подібні пояснення, які зовсім легковажно став ляться до історії записів і тому попадають у наявні анахронізми.
Іншу пробу пояснення етимології „Днінро"-„Дністер" стрічаємо у словнику Покорного. Він пояснює вихідні форми „Дана-пріс" і „Дана-стіюс" від здогадних форм „Дану-апара" і „Дану-наздія", що мало б означати „Задня Ріка" і „Передня Ріка". Лінгвістично таке пояснення ані не оправдане, ані не витримує всякої критики. По-перше автор навіть не пробує показати можливість шляху переходу і фонетичних змін від зовсім здогадного „Дану-апара" до потвердженого в текстах „Дана-пріс". Вже зовсім неможливо знайти перехід від „наздія" — себто від здогадного „Дану-наздія" до „стер", чи „стріс". Якже пояснити появу оцього міцного, ще й сонатичного „Р" - „Ри" так просто, як „Деус екс махіна". По-друге: таке зложення неможливе просто граматично на грунті всіх індо-европейських мов, де префікси, прикметники, прийменники стоять у словозложен-нях усе перед детермінованим іменником. Так мусило б бути у здогадних формах „Дану-апара" і „Дану-наздія". На це вказує вже наш приклад Вуру-стхана, а не „Стхана-вуру". Мусило б, отже, бути — „Апара-Дану" і „Наздія-Дану", а не навпаки. Прикладів маса. В санскриті „уд" —„пара" — „уттара" і т.п. все стоять перед іменником, отже „удгіта" — „уттарадеся" і т.п. Подібно в інших мовах: „Вишеград", а не „Град-више". Замало комбінувати самими словами. У моїх аналізах я навів приклади їх духа самої мови, чи, лінгвістично кажучи, із паралельних слово-зложень і правил.
Позитивний вклад у досліди наших назв, склав славний Франц Мікльосіч (1813-1891) у своєму „Етимологічному словнику слов'янських мов". Він приймає на основі старих сербських записів, як вихідну форму для своєї етимології ,,Д(у)непр(і)". Наводить теж сербський запис „Дёнепьръ". В нашій етимології такий вивід цілком можливий, але вже як одна з дальших похідних форм після змін і скорочень. Отже коротке „у" в першому складі є виразно похідне із „а", чи „о". Довге „Е" теж відбиває одну із стадій у процесі скорочування первісного дифтонгу, себто голосівкового двозвука.
Варто відмітити при цій нагоді, що навіть сьогоднішня хорватська вимова назви „Дніпро", звучить „Днієиер". Отже ма
820
ємо тут збережене оте славне „ІЄ" чи ,,ІЯ", як фаза скорочування первісного двозвуку. Затримана тут саме двозвучність первісного дифтонгу. У слов'янських мовах стрічаємо, отже, цілу гаму відмін чи видозмін первісного „ай" чи „ой" через „ія"-„іє" до „є", чи „е", чи „ї", чи „я".
Ціла серія тих видозмін доказує ясно, що маємо тут до діла із оригінальним процесом зрізничковування вже на самому слов'янському діялектичному грунті. Це тільки скріплює мою тезу, що це слово не є запозиченням у якійсь готовій формі, але із самого пракореня розвивається і розрізнюється згідно із стадіями чи галузями мов слов'янської мовної родини.
На цій основі я прийняв як старший вид у процесі скорочування звучання „Дуніяпер" із дуже коротким „я". „Дунієпер" засвідчене у хорватській вимові, мало б бути дальшою стадією паляталізації „я" на „є". Тому то для старо-української мови я прийняв звучання „Дуніяпр" — із коротким „у" і „я" та сонантичним „р". Із цієї форми дасться без труду вивести всі інші форми слов'янських історичних і сучасних записів. Отже хорватське „дунієпер" — польське „Днєпер", білоруське „Дняпер" та московське „Днєпр" (через ту саму паляталізацію „я" із білоруської форми). Всі ці видозміни відбуваються на слов'янському мовному обширі.
Отже запис Мікльосіча цілком вкладається у цю схему. В самій сербській мові побачимо дальше скорочення до „е" у вимові „Днепер".
Зовсім незрозуміле, чому теорію Мікльосіча відкидає згаданий Розвадовскі, коли пише: „Не знаю, чому Мікльосіч приймає як основну форму „дунепрі" (коротке „у", коротке „і",дов-ге „е")." Ми теж не розуміємо, чому Розвадовскі не розуміє Мікльосіча. Мушу тут додати, що у варшавському науковому роз-говорі „не розумію" значить „відкидаю".
Вважаю, що слід відмітити також теорію Погодіна, хоч він зовсім непотрібно притягає до неї „сарматське" „Танаїс", яке не витримує критики. Перезвук „Д" на „Т" — „Данаїс" на „Танаїс" — є напевно молодшого походження, бо ж в усіх безсумнівно найстарших індо-европейських пам'ятниках, стрічаємо форму „Дану" і „Дана", отже „Д"-„Д", а не „Т"! Отже „Танаїс" не може бути вихідною формою. Перезвук „Д" на „Т" — або, загально, медія на тенуїс є напевно молодша. Для появи первісного дифтонгу „ой" чи „ай", ми зовсім не потребуємо не-
821
певного і здогадного „сарматського , коли маємо цей двозвук потверджений в українській мові і в грецьких записах. Очевидно Погодін міг не любити думки про таку старинність старо-української мови і волів якусь здогадну сарматську теорію. Все ж таки, якщо йдеться про другий член словозложення, а саме корені „пр" і „стр", то тут його відмічення правильні. Однак цілий той „сарматський комплекс" серед деяких славістів, який служить до пояснювання однієї невідомої, другою невідомою в незрозумілих місцях, треба піддати нещадній критиці.
В загальному вважаю, що головні лінії дослідів найповажніших етимологів ідуть у тому самому напрямі, що й висліди моїх досліджень.
Слушність моїх аргументів випливає „а fortiori" із їх семантичного аспекту. І тут виявляється і корисність і конечність включити у лінгвістичні досліди апарат філологічних текстів. Саме тільки наведення слів за словником криє в собі небезпеку анахронічного типу сполучень чи значень, як оце „стхана"-„стан" у нашому випадку. Я відмітив конечність такого синтетичного методологічного підходу у вступах до моїх праць і думаю, що висліди цих праць таку методу виправдують і стверджують.
Українська Вільна Академія Наук в Европі — Лондон.
Ті слова, що вийшли з вжитку, Ти не викинь на сміття! Кожне слово — сяйна квітка І безсмертне в ній життя.
Кожне слово — горда вежа В дальні, канувші віки. Джерело там із безмежжя — Звідтіля пливуть думки!
Всі слова — в минуле кладка, Що до істини веде. Тож не знищ її припадком, Бо твій корінь пропаде!
Ті слова, що вийшли з вжитку, Закарбуй в книжки повік, Щоб ми знали: хто ми, звідки, Звідки слів пливе потік.