Вівасват — це значить Розсвітитель, Lucifer, Світлоно-сець, Промінь Сонця і Бог Сонця, Бог Космічного Розсвіту. Він був батьком Ями і Ману, Бога Смерги і Бога Роду, батько богів і людей, основоположника роду людського і божественних законів віри. І він — подібно як Вірадж у нашому тексті — є сполучним міто-онтологічним звеном, що становить перехід і поєднує собою Прасутність (Брагмана чи Пуруші) з прабуттям, тобто із сотвореним світом буття. При чому у випадку Вівасвата ролю сполучного чи теж світотворчого елементу, як основи сотвореного світу, має елемент продуховленого, містичного світла (tajas), тоді як у нашому тексті підкреслена якість володарства, якість творча, установлююча, законодавча.
Чому саме цьому елементові надав автор Гимну світотворче значення, кладучи його в основі своєї концепції постання світу, це стане зовсім зрозумілим, коли зважимо, що його Гимн пояснює постання і встановлення організованого ладу космосу, а далі народу, зокрема каст, як основи народнього організму. Зрозуміло, що саме порядкуючий елемент володарства мусів йому видаватися основним моментом у переході від прасутности (Пуруша) до. прабуття й буття сотвореного (sarvam idam). Тому я переклав „Вірадж" українським іменем Всеволод.
Перед подібною проблемою пояснення переходу від прасутности, зінтерпретованої як Mazda до буття в дуалістичній інтерпретації, став Заратуштра. Він висунув низку якостей у формі міто-онтологічної концепції діючих прадухів — Ahuras. Між ними знаходимо „Королівську Величність" (Зендавеста Яшт).
Застерігаюся, що в цьому місці я зовсім далекий від яко-гонебудь твердження про вплив цих концепцій. Я вказую тільки на дуже далеку аналогію в тому, що до конструкції світу з прасутности потрібно було обом мислителям елементу Всевла-дарности. В нашому гимні він є єдиним звеном переходу від Прасутности до Прабуття і тому, природно, мусів заключати в
853
собі всі інші якості, а зокрема суму всіх праоснов буття, які з нього постали. Його назва мала б лише вказувати на його найістотнішу для конструкції світу якість, а саме якість всевладар-ности.
Мені здається, що немає достаточної підстави приймати, що Вірадж це жіночий принцип світотворення, як це робить Ґельднер (Rigveda in Auswahl). Уважаю це антропоморфічним спрощенням міто-онтологічної концепції ведийського віщуна. Було б, щоправда, дуже спокусливо твердити, що маємо тут зав'язок пізніших концепцій Sakti, тобто жіночих божественних потуг, але, як я згадав, немає для цього основ.
Інтерпретація цього Місця Саяною іде цілком назустріч наведеній гіпотезі: „Із Прапуруші вродився Вірадж — тіло браг-мічного яйця. Із Віраджа на тілі Віраджа вродився Пуруша, саме його тіло беручи за праоснову (субстрат) Чоловік (Пуруша), що був отже втіленням Віраджа... Цей уроджений із Віраджа Пуруша став ще більший. Він відділився від Пуруші і прибрав форму богів, звірят, людей і т.д. Після цього як він став душею богів, сотворив він землю. Потім, після сотворен-ня землі, сотворив він твердині для душ, тобто людські тіла." До цього слова в Атхарваведі Саяна подає ще додаткове пояснення як „манасу", як Праджапаті.
І знов здається нам це пояснення на перший погляд незрозумілим. Але розгляньмо його ближче.
„Манас" означає у пізніших системах індійської філософії ньяі і вайсєшікі — інтелектуальний змисл, змисл змислів, окремий елемент буття (dravyam) і думання. За допомогою цього елементу чи інтелектуального змислу atma, тобто індивідуальна душа, зв'язана з іншими елементами буття і думання (або зовнішнім світом, як хми сказали б). Знаємо, що індивідуальна душа є у своїй сутності тожсама з Брагманом, тобто з Абсолютною Сутністю.
Що ж бачимо?
„Manas" — космічний інтелект —- як ми сказали б — відіграє ролю сполучного елементу поміж Абсолютною Сутністю і прабуттям, тобто світом з'явищ. Рівночасно присутність елементу манасу зумовлює постання індивідуальної душі і саме через неї зв'язок із „буттям". Manas це, отже, той таємний зв'язок поміж буттям і небуттям, що його шукають індійські віщуни і філософи.
Те саме значення сполучного елементу поміж „буттям" і
854
„небуттям" приписує манасові автор найглибшого ведийського гимну Х.129.
Описавши постання чогось єдиного, незнаного, неназва-ного і неназванного, чогось, що вродилося з прапервісного стану „ні буття — ні небуття", тобто Абсолютної Прасутности, віщун каже: