Отже, в нашому Гнмні ми стрічаємося із зав'язком цієї ритуонтології.
Майже всі європейські учені нарікали чи засуджували „безплідні й нецікаві теологічно-ритуальні спекуляції", якими, на їх думку, мали б визначатися тексти Брагманів. Відмовляється їм оригінальносте, лету і глибини. Европейські учені не розуміють, що метафізична думка мислителів може однаково добре і з рівним правом користуватися при онтологічній інтерпретації Прасутности елементами психології, ритуалу чи міту. Одні і другі елементи можуть у своєрідний спосіб пояснювати чи наближувати нас до відчуття незбагненної Прасутности. Европа знає тільки одну форму метафізики, а саме психоонтоло-
863
гію. І тільки такого типу думки називають європейські учені метафізикою чи філософією.
Або всяка метафізика чи онтологія є безвартісною спекуляцією, або мусимо признати, що може існувати більше систем онтологій у залежності від того, з якої ділянки дана система черпає елементи для інтерпретації Прасутности. Ритуонтологія не є ані гіршою, ані кращою „спекуляцією" як психоонтологія. Факт, що до одної ми звикли, а другої не знаємо, отже ніщо тут об'єктивно не важить.
Треба власне подивляти оригінальність і сміливість індійської думки, що творить такі величаві і консеквентно продумані системи ритуонтології, які стрічаємо в текстах Брагманів.
Ми знаємо, що найбільші мозки Европи в набожній пошані склонюють голову перед Упанішадами. Справді, Упанішади це нова епоха в розвитку індійської думки і світової релігійної мислі звагалі. Але не можна ні на хвилину забути факту, що ці Упанішади виростають органічно на грунті текстів Браманів, як їхнє природне продовження і розвиток. Немає чіткої межі поміж Брагманами і Упанішадами. В одних переважають інтерпретації риту онтологічні, а в других психоонтологічні, але і тут і там стрічаємо одні і другі, як от у цитованій Чгандогія Упанішад стрічаємо інтерпретації ритуонтологічні („Справді, жертвою є Чоловік"), а в цитованій Сятопатха Брагман стрічаємо інтерпретацію психоонтологічну (Сутність Чоловіка — це інтелект).
І ось наш Гимн по своїй формі є ще ведийським Гимном, але по своїм змісті він уже належить до текстів Брагманів і Упа-нішад.
Гимн про Чоловіка, це Упанішада в Рнґведі. Ми знаємо, що деякі Упанішади зберігають метричну форму, а майже всі мають менші або більші метричні вставки.
Власне наведена строфа є прикладом твору, що поєднує в собі найвище надхнення поета із найвищою думкою філософа. Можна б уважати це тільки поетичними образами:
,Дсна розпалює жертву на жертовнику землі."
Весна, це розтоплене масло, яким у ведийському ритуалі підсичується вогонь, кидаючи його ритуальною ложкою в огонь у моментах наголошених із погляду ритуальної важливости.
Топлене масло це в ритуалі ведийському є найчистіша форма жертовного топлива (idhma).
864
Прекрасна поетична метафора! Але рівночасно це філософське пізнання, що світ спалюється у якійсь незбагненній жертві Чоловіка (Чоловікові).
Весна це фаза розпалювання жертви найніжнішим топ-ливом життєвих соків — чиїх? Космічного Чоловіка!
Літо це повний вогонь цієї містерійної жертви, а осінь це дощова пора в Індії. В індійському підсонні знають тільки три пори року. Наш Гимн належить очевидно до пізнього ведийсь-кого періоду. Европейський поет додав би ще зиму — період ночі і смерти, коли не горить життя на жертовнику землі. Образ землі, як жертовної чаші стрічаємо в Атхарваведі 12.1.60. Осінь — це жертовний напій соми, що виллята в розпалений вогонь, завершує жертву.
Але, слідкуймо далі за містерією цієї пражертви.
7. „Цього Чоловіка, що родився в началі (постання прабуття) вони розілляли як жертву на вівтарі із соломи. Його принесли в жертву боги, садгії і віщуни."
Автор сотвореного міту зовсім не дбає про його історично-логічне упорядкування. Хто складав космічну пражертву? Складали її боги, садгії і віщуни. Ми знаємо, що вони постали з розвитку Пуруші, сина Віраджа.
Автор, як бачимо, не звертає уваги на те, що европейський мислитель назвав би може логічною послідовністю мітоон-тологічної фабули. Бо ж міт є тільки знаряддям, мітометафо-рою, що має дати вираз філософській ідеї.
Макрокосмос — це sacrificium universale.
Цю жертву приноситься постійно, приносять її боги і садгії, тобто первісне і старше покоління богів, приносять її праві-щуни знані, як творці світу „сімох праволхвів, сім космічних духів, що світ створили".
Для європейця це логічні суперечності. Він тому мусів би мати відповідь: хто складав жертву, коли і як це було? Але автора не інтересує логічна послідовність міту, ані його фабулярна чіткість. Його високий філософський рівень думки вільний від наївного мітологізму. Тих мітів він знає багато. І їх може бути багато. Джерело мітотворчої сили він відчуває у власному серці. Він свідомий того, що він творить міт, щоб краще збагнути істоту Прасутности. Різні міти зовсім себе не виключають. Чим більше мітів — тим краще. Чим кращі міти — тим глибше пізнання онтологічної прасутности. Міт є для нього тільки елементом інтерпретації. Міт дається йому як внутрішнє об'явлення. Такого самого типу, як цей, що його пережив Шопешауер, коли істоту назвав волею. Наш пророк називає Прасутність Чо-ловіком-Пурушею.