В нашій мові збереглися сліди цього слова у слові „ЯГА" — в негативному значенні „чарівниця" (Баба-Яга) після закріплення християнізму.
Моє заключення є, що від кореня „ЯГ" — подібно як у санскриті було живе слово „ЯГ-НА", себто жертва. Звідси вогнище і сам жертовник, на якому горіла „ЯГНА", звався „ЯГНИЩЕ".
Починаємо розуміти найвище натхнення цілої поеми.
Наш віщун-поет порівнює блискучий схід Сонця до могутнього Космічного Вогнища і Жертовника.
Всесвітній Храм Велеса горить тоді численними вогнями і сам стає Чистим Жертовником.
Могутній поетичний змисл встає з цих слів.
Для дослідів тексту — це наука, що т.зв. „незрозумілі місця" є незрозумілі тільки для нас. За ними є звичайно глибокий зміст. У дослідах краще залишати такі слова покищо нерозгаданими, аніж звужувати чи спрощувати зміст Книги Велеса.
Але численні учені, замість признатися до свого незнання, або просто невіжества в питаннях мови прадавніх сто
112
літь, воліють ВІДКИНУТИ АВТЕНТИЧНІСТЬ тексту, мовляв, „мова незгідна з мовою, що її знаємо із текстів 11-го чи 12-го століття" ...
При цьому замовчується, що в мові 12-го століття вже вичищено слова несприятливі та небажані для християнізму.
Як я згадав, це слово „ЯГ" як теж зоомітологічна концепція „ЗАМУНЬ", свідчать про автентичність тексту.
Закидати чи теж твердити рішуче, що текст є пляґіятом, — як це роблять деякі вчені з Російської Академії Наук, це значить приписувати авторові „илягіяту" не тільки досконале знання Ригведи й Авести, але здібності утворювати нові слова, згідні з духом і правилами старинних мов. Такого генія я не стрічав в історії дослідів текстів.
Якби був такий геній, то він був би відомий із своїх глибоких знань, а рівночасно поетичного генія.
Пригадую теж, що у випадку геніяльного містифікатора Макферсона-Осіяна — вчені ніколи не бачили ніякого тексту, а тільки „переклад". Цей „переклад", я тверджу, був твором генія. Але навіть він не був здібний в ніякій мірі імітувати сам текст і мову здогаданого автора... з третього століття у старо-шотландській мові. Ані теж не був годен імітувати справжнього духа старої поезії. Його Осіяна — це иеперевершений взір модерного романтизму, який мав таку силу, що Ґете навернувся від клясицизму на-цеи новий романтизм і він же — романтизм Осіяни — викликав, наприклад, постання романтизму в Польщі (Бродзінскі та інші).
А тут перед нами встає найправдивіший Дух наших Прапредків в його гарячому прагненні оборонити Віру і Батьківщину рівночасно.
Але вернім до аналізи нашої поеми:
Слідує далі прославлення Велеса. Це він навчив нас культу Снопа. Цей культ затримався досьогодні. Хто із старшої генерації не пам'ятає зворушень душі і подиху цієї прабатьківської старинности на спогад Снопа на покуті? І це в селі і в місті. Хто з нас не пам'ятає цієї магії Снопа у кожне Різдво у най-ріднішій хаті?
Але пізніші „вчені покоління" відкинули цей культ Снопа, як щось примітивне. Чи справді це примітивне?
Зерно пшениці триває і зберігає життя міліони літ. Тайна помноження, росту і розвитку заключена і збережена в одній зернині. Скільчилася пшениця з гробниць фараонів!
113
Це поглиблення зрозуміння СИЛИ І КУЛЬТУ ЖИТТЯ. Це всерадісне підтвердження Життя і Всесвіту характеристичне для цілої релігії наших Забутих Предків.
Це всесвітній Тріюмф нашої Віри над пізнішим життєне-нависницьким песимізмом інших релігій, заперечення Радости й Вічности Життя.
Та сама Тайна зберігається в культі ЯЙЦЯ, як Символу Сонця, як Символу Вічного Воскресіння на Великдень.
Звідси Слава Велесові, Батькові Роду й Народу!
Ні, ні, — ми не є марні „хлібожери" 20-го століття!
Ні, ні, — ми є і будем і перебудем як Славуни-Руси!
Саме походження словоназви „ВЕЛЕС" я пояснюю в моїй праці п.з. „Богиня Світанку" і тут годі мені повторюватися.
Саме появу Ранньої Зорі стрінемо в дальших словах нашої поеми.
Мовна заввага: Завважмо при цій нагоді одне мовне з'явище: „а водяша по ренце" — але вели нас за руку.
Слово ,рука" має тут старшу форму „ренка" з носовою голосною „е". Вона затрималася в польській мові як одна з її архаїчних прикмет. В Книзі Велеса будемо стрічати види з носовими голосними, як теж види, які цю голосну втратили. Отже ми є тут в переходовій добі, коли вже була жива тенденція заміни „єн" та „он" на „у", (наприклад „Менж" — МУЖ).
Мовне з'явище затрати носових голосних стрічаємо в староукраїнській мові одинадцятого століття. Це виразно датує мову Книги Велеса як вчаснішу, отже 9-те чи 10-те століття.
До цього питання доведеться ще вернутися.
А. Кирпич перекладає це місце так:
„Так бо ми маємо боярина Оглендю, який нами погордився і дере нас на часті."
В оригіналі є цікаве слово „погрдісіа" (рядок 26), яке п. А. Кирпич перекладає як „погордився".
На ділі, існує староукраїнське слово „гидень", яке стрічаємо в хроніках. „Гридень" — це воїн у постійній службі та військовій формації. Світлий Князь Володимир Великий любив перебувати радше у „гридниці" ніж у „бабниці" між своїми пречисленними жінками. Гридень вимовлявся первісне через „сонатичне" „Р", як сьогодні „крк" і „прст" у чеській мові, яка затримала цей звук.
Звідси дієслово „огридитися", або „погридитися", себто узброїтися зорганізованим, постійним воїнством. Подібно тво-
114
рилися інші слова у відношенні до зброї. Отже прочитаємо в Книзі Велеса „омечитися", себто озброїтися мечами.
„А нас дере до щастя" — „дерти" — значить вести наказами, поривати до щастя. Стрічаємо у Франка „Дух, що тіло рве до бою". „Рве" — значить пориває, веде через натхнення. Ця картина Огленді наведена як похвала для Огленді. Вона відноситься до доби творення державного воїства через ополчення менших племен та князівств. Ціле речення значить: „Оглендя створив з нашого воїнства постійні полки гриднів", або коротко „ногрдися"... нами. Ця пригадка потрібна авторові поеми як дальший його заклик для мети, яку визначує. Звідси теж згадка про прогнання „єгунштів", себто гунів і яґів.
(Літери „Й" небуло в оригіналі Дощечок, згідно з повідомленням Ю. Міролюбова. Він передавав нею „II" себто два І, оригінальне слово „ПІТРА" мусить бути покаліченням.)
Тут знову п. А. Кирпич перекладає слово „грдінове" як „гордині", тобто горді люди. Тимчасом слово „гридин" мало зовсім окреслене значення „воїна в ополченій формі". Звертаю увагу на особове закінчення „грдінове" від основи „гридин", подібно як „синове" від основи „сни", аналогія до санскритського закінчення іменників на коротке „у" як „сунавах" — синове. Наш Віщун розвиває тут основну думку свого послання, чи звернення до народу. Він закликає до вищої форми народного воїнства, а саме до з'єднання сил, ради оборони та закріплення державности на півдні Русі-У країни саме серед племен, що жили тут тривалим поселенням між Дніпром і Дунаєм.
Старинність і первісність цього поселення не доцінюють наші історики. Чигаємо в пізніших хроніках про князівство Тьмутараканське. Можна набрати уяви, що це якась відірвана колонія, куди виганяли князів „ізгоїв". Але ж таке князівство могло існувати тільки на базі тривалого поселення, яке мусило нести на своїх щитах і мечах усю грозу і бурі ворожих мандрівок, які бажали перш за все відірвати наш нарід від берегів Чорного моря. Про цю споконвічну боротьбу почуємо більше далі.
Покищо поет вертається до своєї поеми про Всесвіт.
В поемі, чи гимні виразні два струмені. Один — це прослава Богів, а зокрема Велеса серед величавого ранку, коли-то відбувалося раннє Богослуження наших ирапредків. Рівночасно у цей струмінь вплетений і переплетений другий: це пригад-