148
ком чи сином Світла. Так постала Світлоносна Ідеологія і Віра наших прапредків.
Світло — це для неї також Добро, Щастя, Життя, Надхнення, усе найкраще, що зазнає і знає.
Наші Прадіди були Синами Світла і ми є Синами Світла. Не спинююся тут над питанням, чи всі людські роди і всі старовинні мітології висловлювали ту саму думку чи Правду.
Отже цим Найвищим Джерелом Світла і Світу уважали вони зовсім слушно Найвище Світло — Небо. Ніколи теж не прийшла їм до їх серця і розуму нерозумна думка, що це Пра-джерело Світу і Світла може бути якоюсь неживою і недуховою істотою.
Джерело Світла і Світу мусить бути таке як вони самі: Відчувальне .Миследумне, Живе. Увесь цей Всесвіт, що його сьогодні називаємо "природою», був для неї живий і продухов-лений. Очевидно, вона сама, — ця Людина, — була тільки частиною того Всесвіту —, Космосу, — як також вона була тієї самої природи.
fc До якого безмежного божевілля і дегенерації могли до-
котитися матеріялістичні „учені", що буцім то ми, витвір природи, її дитя, мали б бути синами чогось „мертвого", „бездушного", "кам'яного" мов "камінь матерії", так немов би і сам "камінь" не був частиною отого СвітлоОвіту, Найвищої Істоти, Праджерела Сили, Потуги, З'явищ, Сил, Істот, Рік, Лісів, Гір, Живого Світу Тварин, Рослин, Птахів і Людей, які віднайшли в собі і оце в захопленні, чи молитві усвідомлюють собі своє синівство від Найвищого Неба.
Світ цієї людини був пребагатий, преживий, пребагато-гранний, пребагатоістотний і пребагатопроявленний.
Тепер тільки поети оживлюють часом "мертву природу". Це зветься метафора, або антропоморфізація. Наші прадіди жили весь час у світі поезії. Кожний погляд на Дуба, на Ріку, на Гору, на Зорю, на Вітер був живою і дійсною поетичною метафорою. Щобільше, це була метафора поширена, — він у самому собі відкривав потуга природи. Погорджений нами бик, *чи бугай, був для нього взором і втіленням життєвої снаги, потуги життєтворчої сили, а головно — мужсської сили шіідности, потуги родження, яку тепер у нашому перверсійному світогляді вважаємо чимось нижчим, брудним, негідним уваги чи думки.
Нашу т. зв. „духовість" — цебто наш обмежений світогляд розуміємо як щось відірване і різне від Космосу і нашого світу т. зв. "мертвої природи". Нічого дивного, що після тако
149
го штучного відірвання у "дуалістичному" світогляді, ми врешті .заперечимо Істоту Космосу і будемо вважати його за "мертву матерію" як у філософії матеріялізму.
Прокляття нашого століття — "матеріялізм" — є кінцевим продуктом, запереченням через зведення до абсурду, дуалістичний світогляд горе-теологів.
Наші прапредки розуміли Всесвіт як єдність живу і творчу. Таке їх розуміння зветься згірдливим визначенням "анімізму" — найнижчим етапом думки й думання. А ми, "мудрі люди" — "зорі лічимо і гречку сіємо".
Лічив зорі і сіяв гречку і наш прапредок, але шукав він у зорях і у світлі своєї природи і своєї долі і своєї духовости. Сіяв гречку чи пшеницю як священний акт, зерно було в нього посвячене, земля посвячена гимнами, — сіяв як творець, що творить природу, сіяв як сіється зерно у лоно, щоб ріс і виростав і множився світ, життя, буття.
Наш прапредок не був невільником витворених понять чи ще гірше, догматів, — витворені поняття не були ще закостенілі в догму, якої він став рабом. З'явище Космосу і Бог — не мішаймо цієї назви із нашим антропоморфним розумінням цієї істоти, — не мали однієї тільки назви із різними "прикметниками" чи атрибутами, а, навпаки, у різних назвах чи атрибутах шукав він визначення і пізнання Того, що "Його поети називають різними іменами". Він був Творцем Слова як сам Бог. Шукав і творив слово для свого пізнання, досліду та образу Світлосвіту. Беріг цей досвід у слові і в назвах, у слові таємному і священному, бо ж це слово має світотворчу силу, дає владу над світом, так як пізнання сьогодні відкриває незна-. ні нам потуги атому.
Чому ж ми гніваємося на наших прапредків, які шукали світотворчої потуги у Сонці, у Зорях та у Найвищій Істоті цієї Творчої Потуги, — у Найвищому Небі?
Своє пізнання, свою віру, свої священні обряди і жертви, високу свідомість своєї єдности з Усесвітом і Богом уважали наші прапредки знанням таємним, найвищим скарбом свого роду, племени, народу. Цей їхній органічний зв'язок із Потугою всесвіту (т. зв. "Природою") здійснювався саме в жертві і в обряді.
Наш Прапредок береже їх як найвищий скарб і відмежовує від нього тих, що є ворогами його племени й народу, чи "п'ятьох народів" — споріднених кров'ю та історією.