До таких первісних понять спільноти, або здогадної покищо спільноти культу буде належати й слово „СОНЦЕ" як Божество чи Божественне з'явище настільки домінантне в житті людини, а в житті осілих землеуправних народів зокрема, що вже від часів „прамови" мусіло знайти вираз так у мові, як і в культі даних племен чи цілих народів. Отже, із такими заувагами можемо спробувати внести філологічні досліди до питання відомої вже лінгвістичної чи етимологічної сторінки слова "Сонце".
Студент чужих чи старовинних мов не міг би навіть припускати, що англійське слово "сан" (с-у-н) і грецьке "ге-ліос" є споріднені. Або німецьке "Зонне" із іранським "Хоре", або старо-українське „солнце" із санскритським „суря". А проте, споріднення цих слів — це добре відомий і загально вже прийнятий факт у порівняльній лінгвістиці. Знайдемо його потвердження майже у всіх порівняльних словниках індо-европейських мов. Згадаймо тут чи наведімо один із най
159
новіших, а саме — Юлія Покорного: "Індо-германський етимологічний словник", виданий у Берні, 1956 р.
Коли ж шукають ці лінгвісти спільної вихідної форми, тоді реконструюють таку теоретичну чи здогадну форму, із якої їм найлегше випровадити всі інші. Історичні моменти у такій стадії ще не були унаочнені.
Так, отже, для слова "сонце" приймає згаданий По-корни цілу групу слів як первісну. Ці слова (наводимо в українській транскрипції):
"Сауель, сауоль, сууель, суель, оуль — побіч суен — с'ун, також другий л н корінь: суель, швельен, — горіти є із ним ідентичне".
Якже ж тут говорити про прото-індо-европейську прамову, коли аж сім форм поданих як основні? Приймаючи навіть, що це не була якась устійнена мова з граматикою устійненою як у санскриті, але тільки діялекти, то і тоді трудно припускати аж сім відмін від "сауель" до "сун". Тоді треба б шукати далі ще діялектів ближчих між собою.
Чи не краще вийти з однієї історично і текстуально ствердженої форми, спробувати вивести із неї (очевидно, за законами фонетики) усі інші форми і тоді, коли це виправдається, припустити з більшою науковою слушністю, що саме така форма була вихідною?
Отже, маємо назву Бога і його культ на двох кінцях землі в Україні (і в слов'янському світі) та в далекій Індії. Історична і територіяльна віддаль не дозволяє тут говорити про запозичення чи вплив. Мусимо припустити, що маємо тут до діла із Божеством і його назвою саме із доби прото-індо-европейської єдности.
Цією назвою є наш "СВАРОГ" і санскритське "СВАР-ҐА". Знаємо далі, що коренем цієї назви є дієслівний і іменниковий корінь "СВАР" і "CYP". На лінгвістичному полі це не є два різні корені, а тільки слабша і міцніша форми того самого кореня, як це доказує деклінація слова "сур" у санскриті.
Саме цю форму "СУР" вважаю основною для моєї гіпотези історії слова "сонце".
„Сур" і Суль" — лямбдація чи ротація?
Відоме є з'явище у фонетиці, що в деяких словах чи позиціях звук "Р" у санскриті відповідає звукові "Л" чи "ЛЬ" в європейських мовних родинах. Це з'явище названо "ротацією", цебто появою звука "Р" там, де в європейських групах маємо „ЛЬ". Це з'явище дуже характеристичне і є однією із ліній "вододілу" у мовознавстві. Загально приймають фонему
160
"ЛЬ" за основу, як ми це бачили у наведених основних формах у Покорного.
Отже, старшою мала б бути форма, що містить у собі "ль". Коли прийняти цю теорію, тоді слово "Сварга" — "Сва-рог" мусіло, однак, постати ще перед фазою чи то ротації, чи лямбдації, отже, ще на спільному прото-індо-европейському грунті, бо трудно нам припустити "імпортування" цього слова з Індії в передісторичних часах. Це означало б, що „Р" у цих словах і коренях було старше і що доводиться радше говорити про лямбдацію "Р", ніж про ротацію "ЛЬ".