Отже, так відчуваємо Світло в нашій душі. Святість — це внутрішнє відчуття природи Світла. Воно родиться немов із самої Істоти Світла.
Це Світло Саме в Собі. Самоусвідомлення для себе у Космосі і в Людській Душі, що є його частиною. Це трансцендентальна Істота Світла як категорія відчування й мислення разом. Світло відчуте із психологічного становища, — уживши сучасного визначення.
Саме таке відчуття стало об'явленням Істоти Найвищого Світла як рівночасно Істоти Найвищої Святости. Світло живе Святістю для себе і в собі.
Так із Космогонічного Божества народилося Теологічне Божество.
Була це ціла революція в дотеперішній теогонії. Ми пізнали тут щось із внутрішньої природи Найвищого Світла, його самого внутрішнє Відчуття Вселенної саме як Святости.
Наші прапредки назвали це Божество СВАНТЕВИТОМ. Нас ніяк не здивує, що він був Сином Найвищого Світла, у своїй природній Істоті із ним Єдиний і Тожсамий.
Він був і є по всі часи "СВАРОЖИЧЕМ" — сином СВАРОГА.
Нас не здивує також, що цю праоснову основ нашої теології знайдемо вже у... самій нашій старовинній мові. Ми є синами Світла і Святости.
184
Онтологія святости
Артур Шопенгауер визначив сутність Космосу в Собі, — або "Річ-у-собі" — дас Дінґ ан зіх — Канта) як Воля і уявлення (ді Вельт альс Віллє унд Форштеллюнг). Наш старовинний Віщун, що перший назвав Істоту Космосу Свантевитом, заперечував би ствердження Шоненгауера. Надто людське, архилюдське, але разом із тим обмежене є поняття "Волі" Шопенгауера. Це тільки ота психологічна і людська якість, яку він відкрив у своїй власній психології як щось засновне і основоположне, пробуючи вшгти поза агностицизм непізнавального "Дінґ ан зіх" Канта. Він твердив, що ключ до пізнавання отого непізнавального є в нашому власному внутрішньому досвіді. Цієї мудрости навчився він із Упанішад. Але тоді його інтерпретація Абсолюту є тільки сповіддю чи самоусвідомленням про власний стан його душі. Його "Воля" протиставиться цілому Космосові, екс-пандує, вибухає, розливається, — протиставиться вороже, — вороже протиставиться цілому світові і... трагічно гине. Отже, це тільки сповідь власного чи загально-германського егоцентризму "Волі" як протиставлення цілому світові, як її нагромадження і згущення, а далі сам вибух із... трагічішм розлиттям у просторі якже безмежно ширшому від егоцентричного обмеження.
"Святість" не протиставиться ані Космосові, ані Світові. Це його творча сила, це сам факт розпросторювання світла, — отже, існування — отже, Святости як Існування в Космосі.
Вона не нищить, але дає силу, одухотворюс, спричинює ріст і розріст, — кажучи термінами... сьогоднішньої астрономії, — поширює простір рівночасно із ростом Світла, як т. зв. "енергії", чи — ще гірше — як т. зв. "космічної матерії".
І тут найновіша астрономія стрічається із старовинною мудрістю волхвів, що приписували "ширше вимірювання простору" Перунові чи Індрі, якого вибух Громової Потуги є рівночасно ростом і виявом світло-енергетичної потуги в мільйонах кіловатів міряної. Але рівночасно для нашого Волхва це не просто вибух енергії, але рівночасно вибух його Творчої Розкоші...
Y пізнішій мистецькій творчості це буде... екстатичний танок, у якому Божество розливає Світло і Розкіш рівночасно.
Це є Святість як Основна Сила Божества, що його Істоту пізнавали наші волхви силою духового пізнання і називали його різними іменами. Вони були Сини Сварога, або по-українському Сварожичі.
Отже, розпросторення Світла чи вибухи Синіх Громів, які запліднюють Природу у внутрішній своїй істоті, це те, що да
185
ється нам у найвищому святі в житті, саме у відчуванні святости.
Це є інтерпретація Абсолюту, дана нам у завіщанні того Великого Волхва, що перший назвав Найстаршого Сварожича його назво-істотою "Свантевит".
Навчає Сковорода, що знали цю найвищу мудрість вже у старовину, зберігали її і нам як заповіт передали. Тайна цієї муд-рости — це дане нам тим самим Сварогом-Свантевитом світовідчування світу як радісної Святости.
Як бачимо, наше визначення Святости не покривається із християнським розумінням цього слова, як стану відреченого від світу аскета-схимника, у якому вигасли або, ще гірше, були штучно уморені та умертвлені його життєві сили, тільки заради втечі від світу, тільки заради спасення його власної обмеженої Душі. і
Як знаємо із Шевченківського "Заповіту" та Франкового "Івана Вишенського", українська наука про спасення відкидає таке обмежене розуміння святости. Шевченко не прагне ані спокою, ані вічного спочинку, ані вічного сну, ані навіть спасення в небі так довго, поки в неволі його країна, так довго, поки злочин і кат панує над поневоленим його народом, так довго, поки він — пробудник і пророк — не здійснить свого завдання на землі.