"А до того — я не знаю Бога." — написав він виразно у своїм "Заповіті".
Так само Франко в "Івані Вишенськім" відкидає шукання т. зв. "спасення" своєї тільки власної душечки, як обмежений егоцентризм Вишенського, у часі, коли кличуть і просять його поради і ного авторитету його рідні козаки, оборонці, — єдині героїчні оборонці віри й правди на землі. Невже жтоді думати йому про втечу від світу і журитися та дбати тільки про т. зв. "власне спасення". Його обов'язком є послужити своєю мудрістю і дозрілим досвідом своїм рідним братам у їх боротьбі за справедливу і священну справу.
Святість дається душі на справжніх висотах героїчного чину. Саме так почували себе Лицарі Святослава і лицарі Ігоря — Внуками Дажбога!
Отже...
І тут доходимо до глибин нашої онтології...
Святість — це дієва творча сила, вседійсна там, де Світло. А це не „сила" в обмеженому нашому розумінні, але сама внутрішня Істота Світла.
Світло живе Святістю. Святість — це жива душа Світла.
186
Воно ближче, воно рідне нам тим, що ми відчуває шій душі. Тоді у нас Свято. Внутрішня радість із піднесенням. Здійснення і новий вогонь до дії.
Свято тому, що душа сповнена святістю. Тоді все світле, як вишивки на нашій сорочці, як живі барви на живій писанці, тоді все світле і радісно-надхненне.
"І світ Божий як Великдень
І люди як люди"
— навчав про це Шевченко.
Хочеться розповити серце і ввесь світ обняти. Так писав той же Шевченко. Єднання із братом, із родом, із громадою, із народом — стає тоді внутрішньою конечністю.
Ми вдягаємо тоді одіння світле, ясне, розцвітане. Наше обличчя сяє добрістю і надхненною повагою. Ми піднесені в душі. Прагнемо обряду, як єднання із громадою і родом. Прагнемо висловити наше почування. Прагнемо співу й музики. Виводимо гаївки. Або радіємо, що наша молодь продовжує свято нашого життя.
Ми йдемо тоді на Храмове Свято, що його опис стрінемо у нашій праці. І там...
Там будуть ламати Священний Коловай, спечений на меду і ціла громада спожиє його частку як наше староукраїнське Священне Причастя.
Перед Храмом Свантевита.
Пожива для пробудженого надхнення.
Буде потім радість цілої громади- Участь у спільноті жертви.
Це є істота святости виявлена в житті спільноти. Корона нашого існування.
Хочеться ввесь світ обняти. Зайва річ учити його тоді любові до брата. Він хоче сам із себе його обняти і цілувати. Що більше, — він, дружинник Святослава, готов сто разів згинути в боротьбі за свого брата, а брат за нього, і в тому їх сила. Зайва річ учити його, дружинника Святослава, любови до брата. Але й зайва річ учити його теж любови до ворога, що хоче вчинити його своїм рабом, і це рабство пом'якшувати вченням про підданство і любов до злющого ворога.
Його душа сповнена любов'ю до брата. Він не тільки любить його. Він хоче його цілувати у цей Великий Деш Храмового Свята. Це частина самого обряду. Частина всенароднього Причастя. Світ Божий — як Великдень.
Святість — це активна і творча сила.
187
Y моїй праці про "Найвище Світло" я підкреслював, як розуміли наші прапредки дію самого Світла.
Воно підносить трави і рослини. Воно наповнює їх силою Світла. Набрякають, набухають, випрямлюються сповнені своєю кров'ю, сповнені соками плідної землі, підносяться вгору, до сонця.
Тисячі й тисячі творчих духів пробуджується тоді до праці. В усьому живому животворить ця благодійна потуга. Розкіш росту і пробудженого творення розливається буйними струменями по всьому світі. Ми кажемо сьогодні: це дія соняш-ного проміння. Набагато мудріше звали наші прапредки — це в Авесті — цю творчу силу "язатами" — численними, пречисленними творчими духами, що їх будить до праці преблагосло-венний Хоре.
Це всі ті лісовики, домовики, польовики, що працюють для нас разом із соняшним світлом, разом із весною. Це — коли хочете, — і той предобрий і розумний лісовик із "Лісової Пісні" Лесі, чи Дух Зеленого Дуба із поеми Ореста, що прийшов до нього у сні, щоб уділити йому дещо із своєї сили святости.
Святість — це внутрішня, активна сила, творча істота самого Світла. Душа, найочевидніше, від того Світла походить і до того Світла вертається. Вона... світлороджена святість.
Як почування людської душі дається нам Святість у внутрішньому переживанні і спостереженні, відомому у психології як „інтроспекція". Вона тоді дана нам немов безпосередньо, і тим вона найближча до нашої душі. Це Світло нашої душі. Це почування не є буденне. Дається рідко. Має різну силу й напругу, пов'язане із різними змістами уявлень і-думок, залежним від стану духового та розумового розвитку людини. Мушу ще раз відіслати читачів до моїх праць на цю тему, зокрема до опису й аналізи проявів цієї Священної Сили у творчості Сковороди і Шевченка. Але це не значить, що це почування приступне тільки пророкам чи провідним духам. Ні, зовсім, ні. Y них воно має надзвичайну? силу напруги і пов'язане із тим, що звемо в їх душі "об'явленням". Але і звичайні люди відчувають його чисто і виразно. Це саме і є почування, що його досвідчуємо у "Свято".
На то є Свято. Воно має дати нам оцю піднесеність і радість душі, її поживу на будні. Приготування до свята мають саме на меті допомогти людині пережити чи відчути цей настрій чи почування свята. Воно звичайно закрашене радістю. Достойною радістю життєвого благословення чи теж буйнішою радістю молоді, яка в такому настрої відчуває потребу ритуального танцю.
188
юроводів, чи в нас гаївок, або інших обрядів сполучених із рухом та забавами.
Найважливішою істотою Свята в наших предків було розпалення Святого Живого Вогню. Так починалося Різдво, Великдень чи Свято Купала. Весняне чи літне розпалювання Живого Вогню відбувалося в священному гаю, чи на узгір'ю або горі, яка звалася часто "Красною Горою". Там будували звичайно святшію. Що раз більше таких святинь чи культових місць відкриває сьогодні археологія.
Отже, Свято це день, у якому ми повинні відчувати оце небуденне почування Свята. Це те найвище, що дає нам життя. Без Свят заниділа б у людині її здатність відчувати свято. Вона була б духовою калікою. Це пояснює силу Віри, Обряду чи Релігії. Це не сама тільки традиція чи вчення. Це та природна потреба душі відчувати свою духову природу, саме як свято, як піднесену радість життя чи космічного існування на вищих щаблях самоусвідомлення.
Не можна яскравіше виразити пов'язаність цього почування святости із світлом, як це вчинили наші прапредки, саме через розпалювання Живого Вогню. Це — ираоснова Свята і праоснова Жертви, як побачимо це у наших дальших дослідах.
Людина навчилася творити Свято Вогню, і саме тоді стала вона Людиною. Yci народи вважали його даром небес чи теж просто самою присутністю Божественної Сили у Вогні та Світлі.
І саме це просте і преглибоке пізнання лягло в основу нашої рідної віри, онтології і теології.
Сковорода стверджує, що це таїнство знали в старовині і передавали нащадкам у спадщину. Розвинене, удосконалене вчення про таку природу Божества, Космосу і Людської Душі було предметом Знання Таємного, цебто вищого пізнання, яке передавалося достойним цього просвітлення. Школи такого вчення переслідувалися дуже часто в історії з боку панівної верстви теократії, яка вбачала в цьому вченні чи то незгідність із їх догматизмом, чи то небезпеку для їх теократичної монополії, а отже — влади. Багато пророків згинуло в обороні, чи за визнання оцієї вищої мудрости самоусвідомлення. Усі вони підкреслювали, що таїнство цієї Священної Мудростн є в нашій душі. Не хотів би я тут вирізнити якогось одного пророка, бо було багато надхненних віщунів в історії людства, які знали цю правду. їх виявлення і порівняльний розгляд їхньою вчення також переходить межі цієї праці. Тут підкреслюю тільки, що цю таїну таїн знали вже ті прапредки, що назвали Сварожича