Обідньої пори Аню покликали до старшої покоївки по зарплатню. На конторку поклали сто євро. Новенька аж підскочила.
— Ми так не домовлялися!
На її крик зі свого офісу вийшов хазяїн.
— Ця синьйора працює у нас усього тиждень. Через недбалість їй зменшено зарплатню, — сказала Джина.
Часто-густо заробітчанам не платять обумовлену суму. Розрахунок простий: прислуга без документів нікому не поскаржиться. Але новенька не знала про такий звичай. Її щире обурення вразило Сильвіо. Анине знання мови відкрило йому деякі обставини, які Джина хотіла б приховати. Він зажадав пояснень.
— Чому на деяких номерах цілими днями висить табличка «Не турбувати»?
Зрештою, хазяїн звернувся по свідчення до інших працівниць.
— Ми хотіли покепкувати над новенькою, — призналася темношкіра Анжеліна.
Інцидент було вичерпано, зарплату Ані — відновлено в обумовленому розмірі, а Джину — тимчасово усунуто від займаної посади.
Сеньйор Конті запросив нову покоївку до свого офісу.
— Я мушу попросити у вас вибачення, — зітхнув він, всідаючись у крісло й запалюючи сигарету.
— Не варто, це ж не у ваших звичаях.
Аня крутнулась на підборах і збиралася з власної ініціативи припинити розмову.
«Ти ба яка!» — відмітив подумки Сильвіо.
Він підвівся і провів молоду синьйору до виходу. В його погляді було щось співчутливе. Здавалося, хазяїн і справді був прикро вражений цим випадком. Аня хоч-не-хоч зустрілася з ним поглядом.
— Зачекайте-но! — зупинив він її на порозі. — Ви вже встигли побувати на Везувії? Я відчуваю себе винним перед вами. Якщо ви не проти, я підвезу вас туди, на оглядовий майданчик.
«Чому б і ні? Нехай усі бачать мене поруч із Сильвіо. Мабуть, тоді будуть обережнішими».
Зеленкуватий «Фіат» розвернувся і помчав до траси.
Власне, Аня могла і сама дістатися туди, якби хотіла. Для цього потрібно було сісти на поїзд і прямувати до станції «Ерколано-Скаві», а потім скористатися автобусом «Транспорті Везувіано». А далі все одно довелося б досить довго йти пішки на кілометровій висоті над рівнем моря. Це називалося «сходженням на Великий Конус».
Мовчазний Сильвіо дибав неквапно, що було цілком зрозуміло для чоловіка такого віку — йому було вже, мабуть, шістдесят з гаком. Нарешті перед подорожуючими відкрився величезний кратер, завбільшки з київський Майдан Незалежності. Гірські схили чорніли під скам’янілою лавою. Далі відкривався вид на Неаполітанську затоку.
— Везувій — древній, але діючий вулкан. Час від часу його жерло закорковується, — зазначив чоловік, підтримуючи молоду жінку за лікоть. — А потім вибухає, викидаючи велику кількість лави, попелу, піску і газів.
Його молода супутниця завмерла, уявивши собі цю картину.
Анин гнів минувся. Коли вони із Сильвіо сідали у «Фіат», щоб повертатися назад, вона з жалем подивилася на свої натерті під час сходження ноги й раптом усвідомила, що в цей літній сезон не має ані зручного взуття, ані легкого одягу. Не захопила із собою в Італію навіть сонцезахисних окулярів і головного убору, щоб уберегтися від теплового удару. Наступну сторінку свого життя потрібно було розпочинати з нового та повного обладунку.
II
Сильвіо з’явився наприкінці наступного тижня. На ньому був світлий костюм з яскравою краваткою, на руці виблискувала золота каблучка. Він привітався з Анею, як зі старою знайомою, і запитав, не звертаючи уваги на докірливий погляд Джини:
— Вам сподобалася наша подорож до Везувію? Я запрошую вас на екскурсію до Риму. Там придбаємо подарунки для вашої малечі.
У дорогу вирушили надвечір, коли з моря повіяв свіжий вітерець. Він приглушив і без того ледь відчутний коктейль запахів квітучих апельсинових дерев і жасмину. Подорож трапилась, як то мовиться, під настрій. Інколи для щастя достатньо буває гарної погоди. Видався саме такий день. Жінку охопило почуття душевного піднесення, коли все складається чудово, будь-яка робота йде до рук, а поставленої мети можна досягти на одному диханні. Молода покоївка приваблює цього старого казанову — то нехай! Він ще не знає, з ким має справу. Ані пригадалася старовинна циганська пісня: «Любиш…губиш — все одно.» Італійська пристрасть, циганський шарм, потім легкий смуток за Парижем…
Кажуть, Рим виглядає більш провінційним, аніж Діжон або Ам’єн. Насправді Аню тягнуло до сусідньої Франції, де було більше можливостей. Про вигоди життя в цій країні досить красномовно розповідав їй колишній однокурсник Григорій Фішман. Навряд чи молодик мав чіткий план, однак Аня уподобала саму ідею. Тим паче що десь у Парижі можна було б спробувати відшукати сліди прадіда, полковника царської армії, який у вісімнадцятому році емігрував за кордон. Щоправда, для цього потрібно було спершу навідатися до батька, який так само жив в Умані, але стосунки з ним не склалися. Мати, за чоловіком Курилець, а у дівоцтві — Морар, — під час розірвання шлюбу відвоювала в чоловіка через суд частину приватного помешкання, зведеного родиною на останні кошти кілька років тому. А от щодо Італії, то потрібно було докласти чимало зусиль, аби не залишитися тут назавжди. Це ж, певно, мала бути б ціла наука — як не вийти заміж за італійця. Аня з її яскравою зовнішністю чи не щодня отримувала пропозиції від чоловіків.