Золотих кучерь промінням укрий,
любощі сонць
дай пізнать мені.
Поцілуй мене, щоб аж– кров із губ,
щоб в цілунку жар твій я зміг відчуть.
Розкривай навстріч обійми свої,
з палаючим серцем до них – лечу!
Дарма, якщо слух втрачу навік,
не чутиму світу галас та крик.
Хай очі осліпнуть – не озирнусь
побачить людей, і в думках не озвусь.
До ясного сонця—за віком вік—
летіти тай мчати, караване, нам,
де в палких обіймах світла-вогня
вподоблюся сонцю й вічності сам.
О, світлосяйне,
золотопінним
пурпуром
плечі мої покрий,
до тебе, захватом сповнений вщерть,
помчу скоріше від мрій.
Ти вище за Бога, ближче за матір,
моє єдине кохання – ти.
За всіх добріше, з усіх святіше,
найкраще з див –
сон золотий.
СУРА ОСТАННЯ
Верблюди, мов човникі золоті,
крізь вогненні хвилі моря пісків
Невтримно мчали в палаючу даль,
по вінця налиту сяйвом різким.
I жоден самум їх здогнати не міг,
хоч як вчащав змах задушливих крил;
Мчав караван недосяжний вітрам,
ані пострілам бедуїнських стріл.
Легіт з оаз дарив прохолоду
втішну, як перша пісня весни;
М'яке жебоніння чистих струмків
навіювало солодкі сни.
Крізь шелест пальм казкові пері,
осяйливо звабні, мов мед із сот,
Ласкаво гукали – слали привіт
й таємну обіцянку насолод.
Та Абу-Лала й чути не хотів
любовних привітів, знадливих слів.
Він безупинно до сонця летів
і сам вже осяйністю блискотів.
Без ліку видовищ-див навкруги,
причаровують, кличуть, зовуть:
Золотистим сяйвом звабних принад
мани-миражі заступають путь.
Верблюди неслись на всіх парусах,
бурхливо, завзято, на повний мах;
Немов очманілі,
щодуху мчали
на збожеволілих швидкостях.
Проміння потік струменів навстріч;
палахкотіли верблюди прудкі,
Розлого бринів –
далеко летів –
легких колокольців дзенькіт дзвінкий,
Абу Магарі, мов той орел,
нескліпно утупивсь в сонячний блиск;
Сп'янілий від світла, вільно летів,
й танули горе й біль ніби віск.
Позад лише—наче море—піски…
застигле море,
мертве й пусте;
А над головою – сонце
без меж
волосся розсипало золоте.
І, з пурпуром сонячним на плечах,
великий поет Абу Магарі
Врочисто та переможно летів
туди, де безсмертне сонце горить.
1909, Азарапат