Тепер… не любов у серці –
змія
отруйної зненависті сичить.
Ненавиджу все, що перш любив,
доволі набачивсь людських чеснот;
В паскуднім смітті людської душі
налічив я тисячу гидь-мерзот.
Та тисячу перша—рабська брехня—
з усіх найбридкіша, як вже на це,
Завжди бо хазяйське масне лице
прикрасить безгрішних святих вінцем.
О, людський язик, ти з небесних барв
сплітаєш сяйливу диво-габу,
Щоб скрити чорнюче пекло душі, –
правдиву річ мовив ти хоч одну?
Гордий караване, йди, занурсь,
у нетрі пустель
спекотно жаркі,
Спинись лише в тіні тих рудих скель,
де здобич вишукують хижаки.
Радше між кублищ скорпіонів-змій
намет я поставлю свій,
Ніж серед згубніших в сотні разів
запопадливих брехунів.
Та не краще й друг, до чиїх грудей
свою голову я було тулив;
Пастку згубну друг у грудях таїть
за машкарою любо-милих слів.
І допоки сонця нещадний жар
пектиме каміння синайських гір,
А застиглі хвилі жовтих пісків
не обернуться на справдешній вир,
Не хочу знати ніяких людей,
на їхнім столі не торкну куска,
І хліб свій їстиму радше там,
де стерво жере гієна бридка.
Нехай роздеруть мене хижаки
й буревій замете сліди,
Та все одно – до останнього дня –
караване мій, йди та йди!"
Ось в останній раз Абу Mагарі
озирнувсь назад—
Багдад мирно спав—
Одвернув гидливо своє чоло
й до шиї верблюда тісно припав.
Приголубив, й тварині між ясних очей
у цілунку уста притис,
А в самого на віях зависли дві
краплини пекучих сліз.
З легким жебонінням по-між полів
тяглась каравану гойдлива тінь
До незнаних країв-пустель,
в незайману далечінь.
СУРА ДРУГА
Все далі і далі йшов караван
повз пальм шелестких нескінченний стрій;
Здіймався пилюки чорний туман
і дихав вогнем вітрець-суховій.
"Простуй, караване. Що кинули ми,
щоб здатне було душу мрією гріть?"-
Таку вів розмову з серцем своїм
великий поет Абу Магарі.
"Покинули жінку кращу богинь?
щасливу любов?
жадань океан?
Простуй, не спиняйсь! Покинули лиш
кайдани й замки,
химери й обман.
Tай що воно – жінка? Хижий павук…
підступна та заздрісна, зла,
лиха;
Цілунком видурює в тебе хліб
і в ліжко твоє з іншим ляга.
Ти в човні хисткім довірся штормам,
ніж жінки щонайчеснішим словам.
Дешева торгівка масних розпуст,
Ібліс 1
промовля з її звабних вуст.
А в мріях ввижалась тобі зоря,
лілея біліша янгольских крил,
Чий доторк всі рани твої повік,
мов чудо-бальзам, безслідно б скрив.
I так вже жадав, щоб від світ-джерел
покликав тебе спів призивний,
Щоб там скуштувать безсмертя ковток
й виплакать сум свiй грудям неземним.
А жінки любов – ропою поїть,
щоб ти вже й не знав
як жагу втамувать,
Щоб тебе здолала ненаситна хіть,
щоб ти тільки й знав – тіло їй лизать.
О, тіло жінки! напахчена хіть,
гемонська торбина – вмістище зла,
Від плотських твоїх масно-гірких втіх
в душі править тьма
замість світ-тепла.
Любов, як і смерть, не здатна жаліть,
тихцем завдає нестерпучих ран:
І як вп'ється хтось труйним зіллям цим,
ото вже і – раб, а як ні – тиран.
Велінь природи вершитель-кат,
ти виток всіх підступів й чвар, любов!
Вируючий хаос, безумства шал,
ти – крові мука, ти маряча кров!
Й тебе, жиното, прокляття шлю я,
одвічний розплідник пристрастей-бід,
Бездонна криниця, що лихо й бруд
несеш-вивергаеш у білий світ.
Повік ненавиджу любов й жінок,
їх ніжних цілунків жорстоку ціну.
Прокляття на їх трясину-постіль;
їх здатність родити тричі клену!
І родам тяжким їх впину нема:
вихлюпують в світ гадюк череду,
Де ті одне-'дного шматують, жруть;
а хіттю спаскудили б й зорь чистоту.
Дурисвіт той, хто батьком стає
та – з благословенного небуття –
Призводить на світ марноту дрібну:
кидає у пекло цього життя.
«З вини
мого батька зазнав я мук
та сам вже не винний не перед ким»2
Зазначити б на могилі моїй,
як яму знайду десь під камнем важким.
Допоки не вщухне прибій навік,
і хвилі морські спинять свій біг,
Нема мені до жінок вороття,
не станеться, щоб я пестив їх.
Голубити буду шипшини кущ,
притисну колючки її до вуст,
У груди розжарених сонцем скель
пестливо та ніжно лицем приткнусь."
А караван все собі жебонів
та міряв зміїсто-звивистий путь,
В блакитну омріяну далечінь
спокійні верблюди ідуть та йдуть.
Передзвін тонкий нібито ридав,