поволі зникав в незнаних краях.
СУРА ЧЕТВЕРТА
Та велетка-ніч, чорнюча й жаска,
розкрилилась вшир, неначе кажан,
І змахом своїх неоглядних крил
покрила поля і шлях, й караван.
Всю обшир небес, увесь виднокруг
заповнила темних хмарищ юрма.
Ні місяця вже немає, ні зорь -
а тільки пітьмою обсотана тьма.
Загув, налетів буй-вітер жахний,
мовби жеребців скажений табун,
Зняв смерчі тугі; у хмари вмішав
пилюку, пісок, пожухлу траву.
Тисячеголосий гармидер-гвалт,
і плач, і виття вітрище підвів,
Зливались в нім сказ й болісний гнів,
мов зранений звір гарчав та ревів.
Зміївсь буревій по тісних ярах,
невтримно вривавсь в незайманий ліс,
І скрушно ридав у хащах між пальм,
як серце за тим,
що любило колись.
– Простуй, караван, навстріч всім вітрам!
сунь невідступно, мов рух планет,-
Отак раз у раз про себе твердив
Абу Магарі, великий поет.
– Егей, ураган! Сильніш налітай –
бий з льоту, з розгону! – не одвернусь.
Дивись, – ось де я, з відкритим чолом,
що хочеш роби,
я вже не боюсь.
Не повернусь до зачумлених міст;
до гнізд роспусти нема вороття,
Там все на крові, людина там – звір,
подібних до себе рве на шмаття.
Ой, ти ж, голова нескірна моя,
без притулку вік весь тобі бродить,
Та ще гірше тому, в кого хата є,
мов собака він
на цепу сидить.
Розваліть, вітри, мій батьківський дім,
щоб не знати й місця де він був-стояв,
Відтепер й до скону, аж на все життя –
нескінченний шлях – домівка моя.
Cамотність мені cтане за коханку,
зореоке небо –
за намет вітця.
Караван хідкий – останнiм братом-другом;
затинком й притулком – шлях без кінця.
Незвіданий шлях! повік чарівний,
ти тепер мені
вітчизна нова;
Одведи ж мене у такі місця,
де зроду й повік людей не бува.
Бо серед людей – ока не змикай,
насторожі будь, не пускай меч з рук;
Ледь заспав – то вже насмерть загризе
тебе ворог злий, або й ліпший друг.
Далi, шлях, веди мене вiд друзяк,
бо вони мов та несить-мошкарня;
Не відв'яжуться доки ти живий,
доки змога є кров ссать надурняк.
Хто б таких нестерпних ран мені завдав,
як вже не рідня, як не з друзів хтось?
Що із поцілунком в серце прослизнув,
цілуючи й розтяв, щов мукой зайшлось.
Без ліку облуд, й підступних зрад
цілунок людський
у собі чаїть.
Душі таїну вивідують ним,
щоб довіку тебе рабом зробить.
Тай що вже воно – товариш і друг?
це той, хто продасть тебе знов і знов.
Хто в душі твоїй згасить віру в світ,
забрьохкає мрії,
спаплюжить любов.
Приятель це – що?.. заздрий підглядач,
рознощик облуди, що тебе чорнить.
Знайомий собака не загарчить,
приятелі й друзі – облають вмить…
А вихори, як вчманілі чорти,
хапали за одяг в блюзнірській грі,
Тягли, реготались, здіймали свист
в суворе лице Абу Магарі.
З виттям намагались стягти чалму,
хльостали, сікли й, неначе на глум,
Між очі жбурляли жмені піску,
вриваючи нить поетових дум.
СУРА П'ЯТА
Та караван без вагань розсікав
чортів ураганний цей свистопляс;
Ізгедзьканий дзенкіт брязкальць дзвінких
на бішений ритм зривавсь раз пораз.
"Тo що ж воно – друг?"– ізнов вів поет
у серці, де й досі гнів не ущух.-
"Закаляє й ліжко шлюбне твоє…
ех!.. мчи, караван мій, – лиш ти щирий друг.
Й куди б не дійшов ти, звідтіль ізнов –
уходь, хоч удень, хоч крізь ночі тьму…
Шлях, любий мій шлях! заведи, згуби,
де не вгледить ніхто, як гину від мук.
Що позад лишилось, що кинули ми
здатне принадити вспак повернуть?
Скарб? слава? закон? повага до влад?..
мчи караван мій, продовжуй свій путь.
Що в славі отій?.. Сьогодні тебе –
ген вище голів! – всі ладні здійнять,
Назавтра тіж самі людці метнуть
тебе під копита: чавить-топтать.
Прагнеш поваги людської? То знай:
за гроші тай страх
дається честь ця.
Спіткнешся – й багно з підборів твоїх
вже цяця велика й тебе ж хвиця.
Що – грошей мішок?.. з яким навіть бевзь
привласнює владу, й розум, й любов;
То – сльози сиріт,
то – м'ясо з могил,
то – з тисяч людей наточена кров.
А що є юрма? – наволоч тупа,
ласий до цькувань зловтішливий вир;
Це баласт тяжкий, сотнелезий меч,
а у гніві це –збезумілий звір.
Громада людей – в'язниця жива,
в ній кожний – невільник без кайданів.
Чи стерпить тюрма плин вільних думок?
попустить – щоб дух твій свобідно злетів?
Громадо гидка, ти – зашморг тісний,
твоє добро й зло – бич з бичачих жил.
Ти – змах велетеньських ножиць тупих,