Допоки в небі мовчазних пустель
міріади зорь невгасно мигтять;
Допоки повзуть бархани пісків
й, мов тії змії, сичать, шурхотять –
Тікай, караван! від шалих утіх,
пиятик та хвойд,
розпуст гвалтівних.
Від площ, де царює грабунок-обман,
від продаж бридких,
купівель брудних,
Від друзів; жінок;
від правд; від юрми –
там помста і кров;
Щодуху, мерщій, стрімголов,
негайно втікай звідтіль,
де вбачиш людини хоча б лише тінь.
Хай тигри, леви мене роздеруть
і жар-буревій замете сліди,
Та все одно, до останнього дня,
караване мій,
йди тай йди."
І лукі тугі верблюжачих ший
від бігу спрямились незгірше стріл,
А позад здіймавсь й до обрію плив
ще один караван –
порохнява й пил.
Між спалених сонцем вбогих полів
мчали вони в незвідану даль,
І бігом своїм на села й міста
тягли-напинали порох-вуаль.
Немов з переляку, Абу-Лала
ніде не спинявсь, тільки й знав що – гнать,
Мовби то жінота, громада, закон
ось-ось його мусили наздогнать.
І так—без упину, без вороття—
проносився караван його вчвал
Повз башти міст, де гудом гуде
за втіхами й хлібом гонитви ґвалт.
Також й мимо сіл –
заскнілих в невігластві тьми віків –
проносивсь поет мерщій…
Ще й підганяв, бо владно звала
зоря золота –
його мрія з мрій.
Караван весь час –
вдень, і вночі –
нескінченний виткий шлях поглинав;
Абу Магарі в буремній душі
похмурі та гнівні думки снував.
Думок розтриюджених караван,
мов ті соколи—втрапивши в смерч крутий—
Злітали й металися в марній надії
ясний притулок знайти.
Він плакав безмовно, тихцем ридав;
стискав його серце безмірний жаль,
Такий нескінченний, як шлях перед ним,
що зміївся-сягав в неозору даль.
На пройдену путь він не обертавсь:
навіщо? .. минулось…
було – нема…
До тих, хто траплявся йому навстріч,
не озивавсь й вітань не приймав.
СУРА СЬОМА
Та ось вже верблюди Абу-Лали
сягли аравійських пустель
й лягли—знеможені—
долі…
Небокрай пойнявсь тисяччю заграв,
обрій геть увесь вогнем оповит,
Але й присмерк вже почав напинать,
поглибшувати синій оксамит.
Сам Абу-Лала по-під скелю сів,
в пурпурову даль зір утупив свій;
Розлягалася світом тиша ясна,
душу сповнили лагідь й супокій.
"Настільки свобідним себе почуваю,
що й в оцю просторінь не вбереш,
ніяким чином не увібгаєш,
мою свободу-волю без меж.
Ніхто з людей мене тут не вбачить,
не троне жодна рука…
О, воля! ти – райських диво-троянд
легкий аромат;
ти – радість п'янка.
Вінком з цих троянд увінчай мене,
невгасний вогонь в душі засвіти;
О, воля! ти – райських співців осяйних
безсмертний Коран святий.
О, краю пустельний, уклін тобі;
простора оселя мудрих пізнань,
Незкаляний край, де люди людині
не завдавали мук-катувань.
Розкинься безмежним морем піску,
народи й країни в ньому втопи;
Геть все позасипуй:
людей, замки, хижи,
села й столиці,
площі й стовпи.
Хай в цілім світі лиш воля та вітер
спекотних пустель повік царять.
Й те царство просторе хай промені сонця
своїм пречистим вогнем золотять!.."
… В мільярдний раз творячи диво з див,
здійнявся Ярила червоний диск,
й розсипав круг себе на всі боки
вогненних троянд полум'яний блиск.
І вмить од величі сонця
вшир розпросторився обрій пустель,
й сяйнуло навкруг, мов бризки струснув
лев-велетень
більший від белебнів-скель.
– Тобі, всемогутнє, привіт й уклін,
ти дужче від Бога,
ти – суть життя.
Ти в світі єдине, добре й святе,
ти мати й отець,
початок буття.
Велетенський бокал п'янких насолод,
що жодну з живих істот не мина,
Ти – радощів й благ ясне джерело,
море нескінченнє полум'я-вина.
Могутня містерія – сонця схід,
обіцянка радощів й щастя в нім.
О, сонце, ось спрагла душа моя,
напій її чистим вином своїм.
Ти щастя вогнем напої мене;
всевіданням, вічністю напої,
Хай твій аромат віддасть забуттю
минувшини геть всі згадки мої.
Захмели мене, напої мене!
безсмертним вином мене напої,
Нехай вже забуду все темне і зле –
кривди людські, печалі свої.
Напої, ти величчю, напої;
захмели красою сяйливих див,
Ти – тьми супротивник, творець весни,
бурхливого щастя дужий прилив.
Тобі любов мою віддаю,
добрішє за всіх на весь білий світ.
Милосердне, ти відкидаєш смерть;
ти – краси й добра щонайвищий зліт.
Я люблю тебе, тебе лиш люблю,
дай згоріть в твоїм любовнім вогні: