Використавши те, що знеможена сім’я заснула, Стрільчук подався тихцем нагору. Бицьо йшов з ним нога в ногу. В хаті Стрільчук поклав собі матрац в комірці, що була оподалік від вулиці та не мала вікна, й примостився на ньому. Бицьо ліг біля нього та притулився тісно до його боку.
— Ти покинув свою панцю, котику — говорив до нього Стрільчук, — але я бачу, що у тебе такий самий страх перед підземеллям, як і у мене. То вже будемо тут, хай буде, що буде.
Розділ II
Контрреволюція
Ще декілька діб була стрілянина, а потім на місто налягла зловісна тиша. Аж одного дня її сполошили вужівниці танків, що на них большевицька армія в'їхала в місто. В місті настала, отже, нова влада.
У Стрільчуків усе змінилося. Вони повсякчас мусіли бути поза хатою. Праця і совєтське «перевиховання» забирали їм увесь час і силу.
Змінився роками узвичаєний, утертий домашній лад: господині ніколи не було в дома, ніхто не обідав, кожний їв щось на місці своєї праці чи теж те, що брав з собою з хати. Опустошів дім, пригасло домашнє вогнище. Навіть Зоська ходила на сходини й лекції політосвіти, хоч явно насміхалася з них, бо з освіти за ввесь час шкільної науки навчилася тільки… підписатися і трохи рахунків, якраз стільки, щоб списати числа виданих на купно грошей.
Решту освіти вона, як і досі, доповнювала на ґанку, на площі між перекупками та в склепі.
Опустошів привітний досі дім Стрільчуків. Його божок Бицьо ходив порожніми кімнатами сумуючи та нудьгуючи і чекав вечора.
Прохарчування міста довгий час було недостатнє. Спершу не було довозу харчів і кожен жив тим, що мав у хаті.
Згодом відкрили крамниці; були вони двоякі: приватні і державні. Щодо перших, то влада вважала їх перехідним явищем, що мало допомогти прохарчуванню міста, як довго ще не наладнане державне постачання. Згодом на площі, де жили Стрільчуки, відкрилися поруч дві крамниці з м’ясом: приватна й державна. У приватній м’ясо було тричі дорожче, як у державній. Та багато людей не хотіло купувати цього дешевого м’яса, ставлячися до нього з недовір’ям, так, як і до всього, що походило від нової влади. Надиво й Бицьо прилучився до тієї частини громадянства: він не хотів їсти державного м’яса.
— Що то може бути, прошу пані, що наш Бицьо не хоче панствового м’яса? — питала Зоська.
— Ей, то знову розпуста! Що він може хотіти, або ні! Хай буде рад, що загалом є м’ясо.
М’ясо лежало на тарілці, Бицьо підходив до нього, нюхав і відходив геть. Віра дивилася на те, дивуючись і не розуміючи. Певно не свіже, — думала. Потім взяла м’ясо на стіл та покраяла його ножем — м’ясо не робило враження зіпсутого.
— Чекай, треба спробувати! — промовила Віра до Зосі: — принеси трошки приватного, а трошки державного, я спробую його обманути.
Увечорі Віра зробила спробу: поклала рядочком «державне» і «приватне» м’ясо. Бицьо, що цілий день не їв нічого, підійшов, дбайливо обнюхав шматки м’яса та безпомилково вибрав м’ясо приватне. Очевидно державне м’ясо мусіло бути чимсь консервоване, що надавало йому специфічний запах.
З тої пори Биця жартами називали «наш хемік», або «наша мала контрреволюція».
Та Бицьо мав багато підстави для ворожого ставлення до нового ладу: його господиня приходила аж наніч; відпали для Биця милі хвилини сидіння під час обіду в їдальні та приглядання — як господарі обідають і між собою розмовляють. Бицьо обідав у кухні, самітно й нудьгував. Господар теж не приходив пополудні до хати — й не було з ким спати. Не приходили теж чужі пані і не було кому пестити котика, ані заговорити до нього. Даремно Бицьо чекав у прийомній. Там було пусто й ніхто ніколи не заходив. Жоден дзвінок впродовж дня не вістував повороту Віри додому. Часом тільки в телефоні відзивався здалеку її голос. Тоді Зося кликала Биця.
— Бицю, панця говорить!
Він вистрибував на полицю і часом Віра чула в телефоні його ніжне «мр».
Ах, все це було таке далеке й таке давноминуле! Дім, сімейне життя, різні там котики, песики — це буржуазні забаганки. Совєтська людина мусить бути тверда й позбавлена всього ніжного й гарного в житті. Тож і в Стрільчуків запанували тяжкі, тривожні совєтські будні. Як і господарі, Бицьо теж навчився жахатися кожного дзвінка, навіть кожного телефону.
Так, ці люди мали не тільки інший вигляд, але й інший запах. Тож коли в хату входив хтось, що пахнув шкіряною курткою чи високими чоботами, Бицьо поглядав на нього великими, повними незрозумілого питання очима. Може він передчував, що від тих людей загрожує його господарям небезпека. А може просто вони були інакші, такі інакші, що він лякався їх. Вони ж бо ніколи на нього не звертали уваги, може вони й не знали ласкавости чи то до людини, чи до тварини. Так, це були люди устрою, що вчив не любити, а ненавидіти. Чи відчував це й Бицьо?