Ще найприємніше було пізно ввечері, коли Віра приходила додому. Хоч вона була завжди змучена, все ж для Биця мала декілька теплих слів: — Бідний котичок, цілий день мусить сидіти сам. Ані мене, ані інших панців немає. Нема навіть кому попестити нашого котика. Ще добре, що пан приходить раніш та хоч інколи пригорне до себе бідного, самітного котика.
Бицьо оживав. Та й це тривало коротко, бо з настанням ночі, замість спокою, вступала в хату тривога.
Тривожні ночі, такі прикметні для большевицького устрою, траплялися щораз частіше, і були страшні для всіх. Темінь вулиць і гуркіт автомашин, вибухи бензини, часом розпучливий крик людини… В такий час удома в Стрільчуків не спали, надслухуючи жахливих дій за вікном чи за дверима та майже дожидаючи, коли на них прийде черга. Віра ходила від вікна до вікна, Во-лодко сидів зодягнений, зіщулений і надслухував.
… стукіт воріт!… гомін кроків на сходах!… голосний дзвінок — добивання до дверей…
Його хворе серце билося тривожно, швидко, щоб зараз же завмерти на хвилину — довгу, як ніч, що лежала над містом.
Такими ночами Бицьо теж не находив собі спокою. За своєю звичкою він ходив за Вірою нога в ногу, а коли вона приставала, дивився на неї широко розкритими очима, повними запиту. Брала його інколи на руки та присівши поблизу чоловіка, чекала кінця такої довгої-предовгої ночі, що її виповнювали примарні дії за вікном і тривожне дожидання вдома.
На щастя, і ті часи минули. По двох роках совєтської окупації Західньої України настала знову зміна: німецьке військо змусило большевиків утікати.
Розділ III
Власними силами
Нагло вибухнула в місті стрілянина. По вулицях бігли большевицькі вояки з настромленими багнетами, тут і там спалахував вогонь ручної зброї і кулі літали як сталеві комахи та відбивалися від мурів. Усіх держав у своїх обіймах жах і терор відступаючих большевиків. Виволікали людей на вулицю, або стріляли їх у хатах. Глухі вісті про події в тюрмах морозили кров.
Останньої ночі заграви робили з темряви червоний день. Горіли склади, вибухаючи червоними фонтанами вогню, горіли тюрми — разом з в’язнями.
Вранці ж, коли все стихло, до міста в’їхала змоторизована німецька армія.
Під німецькою окупацією життя зовсім змінилося. Німці цікавилися людиною тільки як об’єктом вивозу на примусову працю до Німеччини та фізичного винищення — для створення собі нових просторів життя. Німці не завдавали собі клопоту з навчанням та перевишколом людности, якої потребували тільки як невільничої маси. Тож людність ходила самопас — жила і промишляла як хто міг і вмів.
Стрільчука звільнили з праці, загарбавши його установу. Але це нікого не здивувало й не стурбувало. Віра вернулася поновно до своєї лікарської практики, даючи підставу прожитку родині.
Що робив Юрко — важко сказати. Він швендяв по вулицях, збираючи вражіння і пильнуючись перед ловами, аж нарешті впав на думку виїхати кудись далі на студії.
Для Биця знову настали давні часи. Він мав свою господиню поблизу себе більшу частину дня; він знову «ординував» з нею, як колись, а його справи були завжди предметом подиву і розмов Віриних пацієнтів. М’яса має тепер досить, бо його завжди можна було діставати на чорному торзі.
Війна відкотилася на схід — до Дніпра і далі, поливаючи рясною кров’ю багатий чорнозем України.
Едісон… Айнштайн… Планк… Кілька краваток треба взяти, вправді не нові, але за нові тяжко там буде.
— … то ґенії. Як то діється, що людина видумує щось зовсім нове, досі небувале?… апарат до голення, клубок ниток, чорні, білі, бронзові. Голки, шпильки, звичайні й подвійні.
Держав коробку з приборами до шиття й дивився на стіну, понад своєю шафкою. Там були знімки з пластового табору. На одній з них, що її зробив батько, був Юрко малим хлопцем, юнаком. З кийком, наче рушницею, відмірені кроки. Стійка. Посміхнувся й далі відкладав на бік речі, що їх пакував.
— Записник (там всього мало)… хто зна як з папером. Атомова фізика — прекрасна. Я хотів би…
Повернувся до лежанки й побачив звичайну річ:
— Бицю! Ти знову втарабанився на мою білизну? Забирайся! Зникай!
Бицьо сидів на свіжо вигладжених сорочках і дивився зосереджено на все те, що тут діялося. Його щілинувато звужені очі дивилися раз на руки хлопця, то знову на предмети, що він відкладав на бік.