— Мій котик не дряпає. Він називається Бицьо.
— Бицьо, Бицьо, — Лідочка усміхнулася, вимовляючи це ім’я.
— Бицю, Бицуню, ходи сюди! — закликала Віра. Взявши котика на руки, Віра говорила:
— Це Лідочка. Вона буде тепер у нас. Вона теж любитиме тебе.
Лідочка доторкнулась пальчиками Бицьової голови, найшла на ній вушка і вогкий ніс. Потім злегка повела рукою по його спині.
— Він гарний! — сказала, — якого він кольору?
— Він чорний, то значить такий, як ніч, коли ти спиш.
— Ага! — Лідочка дуже швидко догадувалась, а може як не догадувалась, то погоджувалась з розмовцем.
Але Бицьо дивився на неї широко розкритими очима. Її руки доторкали інакше, як усі, які він знав. Була це дитина, а він дітей боявся. Але руки цієї дитини були дуже обережні й несмілі. Бицьо наблизився до лиця Лідочки та став його обнюхувати. Його ніс злегка доторкав великих, закритих більмами очей, що не реагували на його дотик. Але зараз же стрибнув зі стола, припав до Віриних колін і, дрижачи з переляку, дивився очима, повними виразу, раз на дитину, то знову на Віру. Невже він зрозумів, хто такий Лідочка? Невже її каліцтво сповнювало його таким страхом? Але ж і тепер (і завжди потім) він піддавався її пестощам з помітним страхом, чи може відразою. Коли Лідочка просила, що хоче його погладити, Віра мусіла держати його на колінах та говорити до нього пестливо й заспокійливо. Під дотиком пальчиків дитини він, найчастіше, плакав ледве чутною скаргою.
Але Віра дуже швидко мусіла покинути Лідочку. До неї прийшли хворі і вона залишила Лідочку в кімнаті, давши їй різні іграшки. Покінчивши працю, вона ввійшла в кімнату, де була Лідочка та застала її бездіяльною. Своїми невидющими очима вона дивилася у вікно. Потім, повертаючись до Віри, сказала:
— Мамусю, відведи мене до дітей!
— Ти не хочеш бути у мене? Тобі не подобається у нас — журилася Віра.
По хвилині мовчанки, підчас якої дівчинка мабуть застановлялася, що має відповісти, сказала:
— Я нуджуся!
І зараз потім швидко додала:
— Але я прийду до тебе завжди, коли ти схочеш. Я принесу тобі мою книжку й читатиму. А потім ти читатимеш мені зі своєї. А потім я бавитись буду лялькою. — Спохватившись Лідочка додала тихенько:
— Але я не маю ляльки.
Віра одягнула Лідочку в плащик і шапочку. Усе те було драненьке та легеньке, очевидно, ніхто не піклувався дитиною. Не мала вона рукавичок, а була зима. Її знищені черевички пропускали воду.
— Я куплю тобі ляльку. Таку велику, гарну з волоссям, у шовковій сукні. Але я мушу купити тобі також одяг: плащик, капюшоник, черевики та рукавички.
— О мамусю, яка ти добра! Мені ніхто нічого не купував і все, що маю, це — з захисту.
Лідочка була невеликого росту, досить худа, з великим черевцем. Згодом Віра помітила, що всі діти в захисті мали такі великі черева, роздуті чорним, тяжким хлібом і картоплею. На її вузькому личку було щось у роді слабенького рум’янця, її бронзове волоссячко було коротко пострижене. Не була ні гарна, ні не гарна, от така собі. Усмішка рідко являлася на її обличчі, вона тільки ледве посміхалася навіть тоді, коли їй трапилося щось приємне, або щось їй подобалося. Говорила тоном і словами дозрілої людини, ніколи не сперечалася, як це роблять діти, завжди погоджувалася. Так і пізнати було тверде виховання у захисті, без любови та свободи, яких так потребує для розвитку дитина.
Дуже часто Лідочка вживала висловів: «я бачила» і «гарне». Мабуть, усе, що сприймала дотиком, «бачила». Але гарне було все, бо що негарного могли пізнати її невидющі очі? Та безумовно найгарніша з усіх і з усього була її приятелька Війоля.
Розділ V
Їхній дім
Віра відпроваджувала Лідочку до захисту. Був зимовий вечір, на вулицях сніг. Засвітилися вуличні ліхтарі.
Лідочка тримає одну ручку в кишені, а другу у Віриній руці і розповідає про своє дитинство. Нагадує собі, що її батьки жили в Одесі і батька кликали Іван Вадимович, а маму — Варвара Михайлівна. Ніколи вона не бачила; мама зовсім нею не піклувалася, а на четвертому році життя віддала її до дому сліпців. Відтіля декількох дітей одна сестра привезла до Львова. Така довга була їзда, так гуркотіли колеса поїзду, і діти нудилися. Але тут Лідочці значно краще, як в Одесі, бо сестри тут ліпші і тут є Війоля.
— Мамусю, ти побачиш Війолю. Вона дуже, дуже гарна! Я її дуже люблю і вона молодша від мене, бо має тільки п’ять літ.
По вулицях їхали зі скреготом трамваї та швидко пробігали авта. Сніг іскрився на стовбурах дерев та під ними. Мала холодна Лідоччина ручка лежала у Віриній руці з довір'ям. Але час від часу, коли дівчина спотикалася, її рука раптом затискалася нервово навколо Віриних пальців. Тоді Віра піддержувала її та заспокоювала.