— Не бійся, доньцю, я не дам тобі впасти. Бідні, зимні ручки! Завтра я занесу клубок вовни до одної пані і вона зробить тобі рукавички.
— Що то є рукавички?
— О, це дуже милі дві панчішки, вони короткі і їх одягається на руки; від них робиться так тепло й приємно.
Лідочка доторкала Віриних рукавичок і говорила з захопленням: які гарні рукавички.
Так дійшли вони до дому сліпців. По лівій стороні вулиці стояв на горбику великий, мурований будинок. Як тільки вони ввійшли поза хвіртку, що відчиняла вступ на сходи, Лідоччині кроки стали певніщі. Сходами вона вже бігла швиденько, навіть не доторкаючись руками стіни. Віра з трудом поспівала за нею, йдучи швидко широкими сходами на третій поверх. Тут теж дівчинка дуже свобідно себе почувала в крутому коридорі. Відчинивши двері, швидко й певними кроками увійшла до просторої кімнати і закликала: «Війоля, Війоля»! До неї підійшла значно менша дівчинка, чорноволоса і вони взяли одна одну за руки й стояли так, притулившись головками. Вони ані не цілувалися, ані не говорили, як це роблять дівчатка, тільки трималися міцно за руки, немов боялися втратити одна одну. Щойно сестра розлучила їх. Віра підійшла до Війолі:
— Я привела тобі назад Лідочку, бо вона дуже хотіла бути разом з тобою.
Дівчинка була дуже гарненька, а на її рожевому личку були зовсім чисті чорні очі. Вони були повні виразу й полиску, що збільшувався, коли Війоля слухала, як до неї говорили. Вони наче б випромінювали думку, що родилася в голові у дівчинки. Були напричуд гарні і мали якесь надземне сяйво. Вони були теж невидющі.
Відвернувши очі від обох дівчаток, Віра стала розглядати інших приявних у тій кімнаті. Діти сиділи громадками на землі, граючись іграшками. Їхні ігри були зовсім інші від звичайних дитячих. Вони передавали предмет одне одному та щось про нього розказували. Не було тут нічого, що біжить, котиться, рухається або втікає. Був то світ мертвих іграшок, що його оживлювала уява та основні враження, які до мозку приносили вражливі пучки дрібних дитячих пальців.
Тут декілька, побравшись за руки, крутилися повільним колісцем. Там знову сидів при столі хлопець — так літ п’ятнадцять, перед ним лежала книжка, зроблена з товстих картонових сторінок, і він водив швидко по них пальцем, рядок за рядком. Він читав Брейлове письмо з букв, побудованих з маленьких горбиків. Ці букви різняться одна від одної як кількістю, так і розміщенням горбиків. Дотик сліпців є дуже ніжний, і, поклавши пучку на букву, зразу ж людина пізнає її.
Дітей не було багато, бо воєнні дії і тут позначилися. Захист був дуже слабо забезпечений харчами, окрім того непевність за долю цих нещасних спонукала сім’ї чи близьких забрати своїх додому. Було бо відоме, що у себе вдома німці винищили калік, умово хворих, сліпих і непрацездатних.
Був то світ темряви. Щось в ньому діється, якісь події розвиваються. Нав’язується дружба, родиться кохання. Є дні й ночі, одні від одних відділені тільки сном чи їжею. Вкінці ці діти там відбувають науку: вони читають, пишуть, розказують, співають, вчаться музики, а навіть танцюють. Але все те відбувається поволі, наче притишено, без радости й оживлення нормальних дітей.
В такому світі жила Лідочка — і не нудилася. У світі кольорів, живих форм, прудких подій Лідочка розгублювалася та непокоїлася.
Якраз була пора вечеряти. Вздовж столів сиділи на лавках. Перед кожною дитиною стояв бляшаний горщик з вушком та ложкою, збоку лежав кусок темного, важкого хліба, що його діставалося на картки. Харч складався з квасолі та ячмінних круп, зварених на густу саламаху; її їли ложками. Вони ніколи не діставали окремих потрав, що до них треба було вживати вилок і ножів. І Лідочка їла свою вечерю, мабуть, з довголітньої привички, бо у Стрільчуків її гарно нагодували. Вертаючись додому Віра думала:
— Вона належить всецільно цьому світові теміні і, мабуть, не вдасться мені її відтіля видістати. Але хоч трохи радости я постараюсь дати невидющим очам…
Повернувшись додому Віра застала Биця на столі в передпокою. Вистрибнув туди як звичайно, почувши Вірин дзвінок. Дивився на неї великими ясними очима. Взявши його на руки Віра говорила:
— Такі гарні, зелені оця має мій котик і бачить ними так добре. А бідна дівчинка не бачить нічого.
Бицьо нюхав її волосся, що пахнуло морозом, її лице, що пахло пудрою, її очі, ніс, губи.