Так, це була його панця, знову й завжди та сама.
У світі сліпих одної неділі появилася лялька. Була це русокоса Оксана, що замикала очі, якими не бачила. Тому вповні належала до світу сліпців. Оксана мала рожеву шовкову суконку, валочки її рук та ніг були рухливі. Оця пишна Лідоччина лялька стала невідступною товаришкою обох дівчаток. Вони носили її на руках, садовили біля себе на лавку під час науки, а вночі у ліжку з нею спали. Вони не бавилися нею, як бавляться видющі діти; вони не мили її і не чесали: усе це було надто складне для них. Але вона була учасницею їх життя.
Плащ, капюшоник, черевики й рукавички внесли багато потіхи та дали Лідочці справжнє тепло.
Розділ VІ
Срібний перстеник
Ще одна весна. І знову задрижала земля: наступали большевики.
Перед Стрільчуками постало важке питання: що робити? Тяжкі переживання недавніх большевицьких часів не віщували нічого доброго: коли не вспіли знищити тоді, то знищать тепер. Віра дивилася з журбою на помарніле обличчя чоловіка. Одного дня вирішували лишатися, бо куди ж тягнутися в незнане? Зараз же наступного дня рішення змінялося: тривожні вісті, що їх хтось приніс із утікачів зі сходу, голосили неминучу загладу. Виходили на вулиці, дивилися на тих, що втікали і розпитували. Діставали одну многозначну відповідь: душу спасаю. Вони бо не мали ніякого майна, але по їхні душі посягала кривава й страшна рука. І знову обдумували: — Алеж Юрко на заході! І коли залишаться, то мабуть раз на завжди втратять зв'язок з ним.
Це й допомогло Стрільчукам вирішити справу.
Але що зробити з Лідочкою і Бицьом? І знову з журбою дивилися обоє Стрільчуки на тих два життя, що сплелися з їхнім.
Весна не боїться війни.
Могутні каштани перед будинком сліпих пишалися молодим соковитим листям, і вже на зелених свічах появилися біло-рожеві квіти. Відкілясь долітали пахощі розцвілого саду.
Віра клячала біля Лідочки, кінчаючи її одягати. Яснозелена шовкова суконка клалася пишними хвилями довкола дівчинки.
— Твоя суконочка прегарна і ти в ній виглядаєш як княжна з казки.
Голос у Віри задрижав.
— Якого вона кольору, мамусю?
— Вона зелена — така, як травичка на весні, і на ній є китички квіточок таких рожевих, як сонечко, і стрічки ще рожевіші, ще тепліші.
Лідочка доторкала пальчиками суконочку, гладила її шовк, промацувала китички рожечок і оксамитні бордові стрічки; на її личку появилася ледве вловима усмішка.
— Яка гарна суконочка! Вона така шовкова, як твій Бицьо!
Усмішка зараз же меркла — дитина не могла бачити суконочки і вона здавалася їй така байдужа як кожна інша.
Віра наклала їй на руку срібний браслет і на пальчик наложила срібний перстеник, їх вона казала переробити з своїх прикрас І достосувати до тоненьких ручок дитини.
— Знаєш, то такий перстеник. Він із срібла. Я привезла його колись з далеких країн. Я хотіла б, щоб ти його не загубила. Щоб він був у тебе на пальчику завжди і щоб ти, як доторкнеш його, нагадувала собі мене.
Вона сіла на стільці, Лідочка оперла лікті на її колінах, підборіддя підперла ручками і дивлячись кудись у невідоме, сказала:
— Знову прийдуть большевики… — сестри нам казали…
— Так, Лідочко, я прийшла тобі сказати, що ми мусимо їхати зі Львова.
— О так, мамусю, їдь! Большевики злі люди, вони тебе убили б!
Дитина говорила як зріла людина, як така, що знає все і про все.
— Лідочко, я прийшла по тебе! Я хочу, щоб ти їхала зі мною.
Віра держала її обидві ручки в своїй руці і приклала їх до свого лиця.
Дівчинка похилила голову й сказала тихо:
— Я лишуся з дітьми. З Війолею.
Якраз діти збиралися йти до садка. Війоля підійшла до Лідочки і взяла її за руку. Зникла суконочка й перстеник. Були тільки два личка, притулені одне до одного і була ще і ще раз велика радість, що знову віднайшли одна одну в глибокій темряві. Ручки їхні сплелися тісно, наче б в страху, що знову хтось чи щось може їх розлучити.
— Ти не любиш мене… ти волієш Війолю…
— Бо Війоля така, як і я, і я з нею не нуджуся… і всі діти такі.
Йшли по сходах і дівчатка щось шепотом говорили одна до одної. Віра йшла за ними крок у крок. Вона — не належала до цього світу.
Садок купався в соковитій зелені й радувався весні. Тепле сонце лежало на доріжках, золотило пісок в загородці.
Обидві дівчатка переступили загородку й збиралися гратися на піску.
— Лідочко, я йду… я мушу йти…
Лідочка вже з-поза загородки наставила личко до поцілунку, так, як це звичайно робила.