Бицьо дивився зосереджено й сторожко. По спині й хвості пробігала хвиля нервового подражнення.
— Галочку люблять усі. І ви любите Галочку, правда? — вона повернулася декілька разів довкола й перехилила голівку та поглянула на Биця солодко-кокетливо. Потім підійшла зовсім близько та поклала ручку на його спину, щоб погладити його шовкову шерсть. В тій хвилині Бицьо повернувся, з’їжив шерсть і заворкотів незадоволено, наче б остерігав. Та Галочка не вірила його поганому настроєві. Вона повела ручкою по його спині. Тоді він швидко повернувся, засичав і плюнув Галочці в личко, що нахилювалося над ним, та швидким рухом м’якої, пухнатої лапки дряпнув її руку. Тоді зістрибнув з фотеля й крізь відчинене вікно вистрибнув на ґанок.
Галочка зайшлася голосним плачем.
Мама держала доню на колінах, пригортала її та випитувала, що сталося. Але Галочка схлипувала ще голосніше та заходилася плачем. З її руки капала кров і червоними, живими крапельками падала на шовкову суконочку. Мама пов’язала ручку швиденько хусточкою й зрозуміла, що між Бицьом і Галочкою вийшло якесь непорозуміння.
Галочка плакала; її сльози мішалися з пудрою, червонилом і чорнилом та текли рясно по личку. Мама втирала їх дбайливо і… душилася від сміху.
— Но, но, донцю, заспокійся! Котик дряпнув — нічого не сталося. Бицьо тітчин котик і він не любить дітей. Діти нераз робили йому кривду. Але то швиденько загоїться.
Але Галочка плакала й не могла заспокоїтися.
— Ой, мамусю!… ой мамусю! він не любить мене!
— Но, бо він всіх дітей не любить — мама гладила голівку доні й дбайливо витирала їй личко. — Але скажи, донцю, чого то ти так одягнулася й ще напудрилася й намалювалася? Чи то гарно так малим дівчаткам?
— О… о… — хлипала доня — я до шлюбу, я люблю його…!
Здавлюючи сміх, мама приговорювала:
— Алеж донцю, хто йде з котиком до шлюбу? Ти ще маленька, тобі ще не час думати про шлюб. А як буде пора, ти найдеш собі такого коханого, що й він тебе любитиме і піде з тобою радо звінчатися.
Галочка плакала й крізь сльози простогнала:
— Але я люблю його… ох, ох, ох, я люблю! Він наплював на мене!
Мама гладила Галоччину голівку й думала:
— Так швидко вона навчилася цього слова й цього почування! Так швидко пізнала гіркоту безвзаїмного кохання. Алеж, хто знає, що принесе їй життя? Може не раз, чи радше може раз колись буде плакати безвідрадним плачем, коли коханий, вимріяний і витужений скаже їй: я не люблю тебе!
Потім мама принесла кусок торта, що залишився з Неліного весілля і насилу вложила кусочок в розплакані Галоччині губки. Сльози, досі солоні, стали шоколадними й Галочка стала заспокоюватися. Бо коли можна їсти шоколядовий торт без весілля…
В тій хвилині Бицьо повернувся знадвору. Він станув на вікні й нерішено розглядав хату. Галочка сковзнула з маминих колін і швиденько підбігла до нього:
— Кш, кш, кш! Марш! Забирайся! — вона тупотіла ногами й вимахувала кулаками, її очі жевріли образою й злістю.
— Марш! Пішов! Я ненавиджу тебе!
Замахнулася торбинкою, що її ще далі держала в руці. Торбинкою, що з нею мала йти до шлюбу. Бицьо повернувся й зник за вікном.
— Донцю, хто видів? Та ж ти досі любила його. І він тітчин і тітка гніватиметься, що полошиш її любимця.
— Я не зношу його, я ненавиджу його й тітку! Я не хочу, щоб вони в нас жили, мамусю! Скажи тітці хай собі йде геть, хай забирається разом з своїм поганим котом!
Мама дивилася на доню й похитувала головою. Як же ж то буде колись, Галочко моя, малесенька моя?
Розділ X
Два ведмеді, два ведмеді…
Так. З тої пори відносини між обома родинами стали погіршуватися. Може не з приводу самого Биця, все ж усе разом складалося на те, що в хаті зникла щирість та беззастережна прихильність. Як тільки Бицьо показав голову з кімнати Стрільчуків, Галочка тупотіла ногами та лякала його викрикуючи. Так і знати було, що знелюбила його. Тож Віра весь час держала його в своїй кімнаті й він просто відзвичаївся виходити з неї. Став ніби в’язень.
Але Стрільчукам теж не жилося добре в чужій хаті. Все ж таки Віра постановила собі, щоб більше затіснити взаємини з господарями, навчити Галочку мови її батька.
— Слухай, Мілю, — говорила вона раз під час недільної прогулянки, на яку вибралися обі сім’ї разом; Стрільчук ішов з Люсею й Галочкою попереду, — якось воно негарно, що твоя доня зовсім не знає української мови. Все ж це мова її батька, та ще й хто знає, чого їй треба буде в житті. Ти ж бачиш — війна. Може трапитися, що большевики переселять вас на схід, як сюди прийдуть. Ти ж як-не-як — українець.