І був чорний хліб на картки, і його теж не було доволі. Інколи була курка або єґомость підчас своїх мандрівок діставав десь кусок м’яса.
Навчилася Віра теж обходити домашніх звірят, чого у Львові, очевидно, ніколи не мала спромоги пізнати. До Красулі не мала вона й далі великого розгону, надто великий то був і страшний звір. А вже доїти його, то хіба треба довшої вправи. Робила це й далі Оля вранці й увечорі. Але підкинути їй трави, що Оля скосила вранці чи ввечорі, дати їй води — о, цього Віра дуже швидко навчилася і гордилася цим.
Якраз виляглися качатка, і біла курка водила їх, і Віра годувала малечу та раділа жовтим човникам, що плавали по маленькому озерці-гноївці і співчувала бідній, нерідній матері — курці, яка бігала по березі та кликала з острахом невірних, невдячних, нерідних дітей.
Гірше повелось Вірі з курчатками. Квочка сиділа вже на яйцях довший час, і тепер стали викльовуватися курчатка. Оля навчала Віру, що їх треба ще далі вигрівати в горщику відобравши від квочки. Раз Віра надто тепло прикрила їх та ще й поклала на піч. За деякий час нагадала собі і, розкривши, побачила чотири трупики! Зараз же взялася за лікарську працю й боротьбу зі смертю. Стала робити писклятам штучне віддихання, пригинаючи ніжки й надавляючи животик. Якже тішилася, коли одне по однім вдалося їй врятувати! Одне тільки, й справді, було мертве.
Але досвід — найліпший учитель. Хоча Володко сумнівався, чи його дружина буде ще коли в житті потребувати його. Отець Радюк діставав тепер їсти в полуднє і обідав разом із Стрільчуками. Для Олі Віра залишала обід в печі і, трохи відпочивши, вони з Володком йшли удвох на прогулянку — на горби або над ріку.
Пласкі й просторі вершки лежали лагідними звалами. Їх покривали пухкі мохи з суничником і афинником або соковиті пишні трави. Цвіли вони якраз чудовими кольорами наших левад: золотом молочію й базюнку, синькою незабудьок, рожевим фіолетом зозулинця і білим романом. Над ними хиталося сріблисте колосся божого тіла й пускало свої пухи на вітрові хвилі. І було в тих травах безліч дрібноквітних орхідей лілових і білих. Тут були їх цілі лани. Віра приносила повні оберемки цих любих квіток і всі кімнати пустого досі приходства пахнули солодко. Білі орхідеї пахли таємно-пристрасно вночі, і навіть вода в склянці, що стояла біля китиці орхідей, пахла потім ще вдень. І знову Віра тішилася такою милою «парфумою». На жаль, і орхідеї і їхні пахощі тривають коротко.
Ще над річкою Стрільчуки тішилися соняшним теплом і купалися під малим водоспадом. І здавалось їм інколи, що немає ні війни, ні мандрівки, ні важкого гнітучого завтра. Здавалося, що вони в Олі на дозвіллі і що завтра повернуться додому. Чи ж то так далеко? — Адже легко дістатися до Сяніка, а відтіля до Самбора, а відтіля… мій Боже, до Львова!
Але… у Дуклі в білий день партизани ввійшли до ресторану і застрілили німецького старшину. Страх царив.
А в лісах стояли партизани і поночі нераз лунали стріли.
А в сусідньому селі польські партизани вистріляли українців-утікачів. І на горі понад приходством були окопи. Вони промовисто говорили про війну.
І отець Радюк правив Богослуження в дерев’яній церковці, і люди співали з милим лемківським акцентом. Отець Радюк говорив у проповіді, що наближається кінець світу. Бо була війна, була справді війна і вона наближалася і до цієї закутинки.
Розділ XII
Його очі горіли
Як же жилося Бицьові у Олі?
Він, як і завжди, держався Віри. Був щасливий, доки вона господарила, бо міг бути поблизу неї. Алеж з його прохарчуванням був великий клопіт. Він рішуче не хотів їсти нічого і, здається, наче від одного до другого м’яса, що появлялось в цьому господарстві, він нічого не їв. По кілька днів жив він так, п’ючи тільки воду. Віра старалася, так дуже старалася, перевести його на безм’ясний харч, головно набіл. Здавалось їй, що ще часом він покушав грибів або яйце. Було ясне, що або він навчиться їсти безм’ясну страву, або згине. Бо доля принесла його тут і тут мабуть він і мусітиме залишитися, якби Стрільчуки мали їхати далі. Писав же Юрко з Відня, щоб під ніякою умовою не брати з собою кота. Раз, що господиня на те не погодиться — вона, як усі німки, дуже дбайлива про чистоту хати. І далі: харчування в місті дуже скупе, і приділи на картки мінімальні. Про м’ясо для кота нема що й думати, навіть молоко на картки є тільки для дітей.
Так отже не було б для Биця ні хати ні їжі. Щож тоді залишалося б зробити?
Але як усі інші і Стрільчуки надіялися, що тут у лемківські гори большевики не прийдуть. Ось тільки б перечекати бурю, що там шаліла на сході. Тому й заїхали до Радюків.