Життя на селі не дуже відповідало Бицьові. Він був уродженцем міста і приятелем своїх господарів. Але тут було в хаті чужо й пусто. Так часто його господарі виходили з хати й залишали його самого. Ще коли вони сиділи в городі, йому було добре і там біля них. Але ж коли вони відходили і він залишався в городі сам, він не знав, як жити самотою. Найчастіше ховався в дикий виноград, що поростав стіни біля ґанку, відтіля розглядав світ і там терпеливо чекав повороту господарів.
Оліні коти поставилися до нього байдуже. Вони приходили, пили своє молоко й відходили, і їм не було ніякого діла до когось, що може й не був котом — може й вони, як і люди, не пізнавали в ньому кота.
Всеж деякі прояви нового життя можна було згодом помітити у Биця: він заприязнився з малим котеням з сусідства. Воно приходило до нього, коли він був у городі і пробувало з ним гратися. Вилазило зручно на дерево і викликало його до себе. Але Бицьо сидів на землі і з подивом дивився на свого товариша. Можливо, що від того котеняти він навчиться дечого. Віра так дуже хотіла, щоб він навчився, як поводитись підчас небезпеки на землі. Алеж чи потрапить він вилізти на дерево? Були ж пси. На щастя був приказ, що день і ніч вони мали бути прив’язані, інакше всіх їх німці казали постріляти. Це трохи зменшувало небезпеки нового світу.
І була Оля. До неї Бицьо не міг привикнути. Вона, як і Галочка, зробила помилку: надто швидко старалася заприязнитися з ним. І потім, коли вона наближувалася до нього, він знову плакав жалісно і старався сховатися від неї. Тож залишила його в спокою. Їй ніколи було панькатися з котом.
— Журюся Бицьом, — говорила Віра до чоловіка. — Чужий він цьому світові. Найгірше, що й Олі він не любить. Якжеж прий-деться йому жити тут у цьому світі без любови?
— Так, він дивний кіт: здається, що йому до життя необхідна любов. Але він сам має її тільки для нас. Ніхто чужий ще не потрапив з’єднати собі її.
О, Вірі було б значно легше, якби вона знала, що він, як інші коти, жив собі на власний лад. Було б легше покидати його. Кожен день був для неї тяжкий, і думка, що небавом треба від’їхати, була мукою.
Дві ночі Бицьо не спав удома. Стрільчуки думали, що пішов кудись на нічні пригоди, беручи приклад з інших котів. Та він сидів у кущах дикого винограду; відтіля тільки палали зеленим вогнем його очі. Можливо, що з своєї схованки він розглядав світ та вивчав його нічне життя.
Все ж таки, побачивши своїх господарів, він ішов негайно в хату. Вилизавши шерсть з нічної роси, засипляв на стільці біля Віриного ліжка. Та журба за нього не давала Вірі спати.
Розділ XIII
Он де харчі
Був вечір і Бицьо подрімував під кущами винограду. Час від часу він розкривав очі й нащулював вуха. Але знайомих кроків не вловлював його вразливий слух. Зідхнувши він прижмурював очі й дрімав знову. Його понурена голова похилилася на груди — наче велика журба тяжіла в ній. Так, бо Бицьо був голодний. Від часу приїзду голодний. Спершу це дуже дошкулювало йому і він дивився з великим запитом на свою господиню. Алеж, коли замість м’яса вона підносила йому кусочок чорного глевкого хліба, хоч би й з маслом, чи дрібку сиру — він почав розуміти: м’яса немає. В хаті не пахло воно зовсім. Алеж: як жити без нього?
Його бідний малий шлуночок скорчився, і журба гнітила його. Тож скільки міг, Бицьо дрімав чи спав. В дрімотній безсилі він проводив тепер дні. Бо й господарів так часто не бувало в хаті і ним ніхто не цікавився.
Але ніч має своє право. Головно для тварин, головно ж для котів. Чарівна темінь западала на землю і вгорі заіскрилися зорі. Десь із-за лісу виринули ріжки молодика. І ліс шумів стиха свою нічну пісню. Внизу клекотів потічок, стрибаючи по камінцях.
Бицьо підвівся, випростував ноги й став вилизуватись. Як би не було — це відвічне діло він виконував з привичною дбайливістю. Навіть під кущами винограду. Час від часу наслухував. Але в хаті не було найменшого руху. Господарі поїхали чи пішли кудись — це Бицьо починав розуміти. Не шукають його.
Густішали сутінки ночі. Її темінь і чарівне місячне сяєво будили в Бицьовім котячім серці тугу. Відвічну тугу нічної тварини. Якби він був тигром у пустині чи джунглях чи навіть звичайним котом — він напевно завів би жалібну пісню-скаргу голоду.
Але він вийшов тихцем з-під кущів і став обережно ступати між травами. Він розсував їхні стебла, і легкий шелест зраджував його. Звичайний, завжди худий сільський кіт іде зовсім безшелесно, нечутно, як тінь. Його вузьке, сплащене тіло просувається навіть вузькими щілинами, і його пружкі м'язи та рухливі кістки пристосовують його й до неймовірно вузьких просмиків.