У травах били-видзвонювали нічну музику сверщики. Бицьо зупинився й наслухував: ця музика видіставалась з дірок під землею. Оце щось ворухнулося біля одної! Він присів і чатував. Раптовий рух цей збудив у нього відвічний ловецький інстинкт. Але сверщики замовкли в нірці, мабуть, помічаючи ворога. Тільки трави шуміли у нічному вітрі. І цвірчання роздавалося звідкілясь поблизу. Тож ішов далі.
Щось зашаруділо! Швидко й легко, низько понад землею пролетів кажан. Стрілою він майнув і зник у теміні. Ах, то птах — Бицьо бачив їх нераз з вікон. Тільки ж він ніколи не брався полювати на них. В нього попросту не було потреби. Тепер він спинився і глядів угору. Його великі зелені очі горіли смарагдовим вогнем. Місячне сяєво палало в них таємничим чаром.
Що це? Неоподалік розхилилися трави й прудке латасто-біле сотворіння стрибнуло вгору. За хвилину чути було, як зуби хрупали: кіт уловив велику сіру нетлю й з'їдав її з смаком. Вона була товста і її подовгувасте тіло було варте ловів, на відміну від худого денного метелика.
Бицьо підповз ближче. З під великого листка лопуха приглядався котові й нюшив. Виставив голову й наблизився до ловця. Кіт зціпив щелепи на крилах нетлі і загарчав. Гнів і погроза — остерігали.
Бицьо присів у траві і ждав, поки кіт з’їсть нетлю, і тоді все таки наблизився до нього. Вони обнюхували одне одного, і тепер вже кіт не мав нічого проти Биця, бо байдуже подався в напрямі потоку. Ніч бо час ловів і заспокоєння голоду. Бицьо йшов за ним слідком, аж доки обидва не прийшли над берег потоку. Гострий запах свідчив, що в ньому живуть щурі та миші. Латастий кіт обнюхував нірку в землі і став чатувати. Склавши ноги, він наче дрімав. Час від часу немов прокидався, і в його очах відбивалося місячне сяйво. То знову найменше шарудіння в нірці насторожувало кота; його тіло напружувалося, готове до стрибка. І хоча, як здавалося, кіт дрімав, його очі і ніздрі чатували.
Шуміли трави, срібліючи місячним сяйвом, і стиха дзюркотів по камінцях потічок. Бицьо пильно стежив за котом. Зненацька кіт стрибнув — і в його зубах запищала миша. Він їв її, хрупаючи кісточки, а хвіст миші звисав йому з рота. Бицьо підійшов обережно й нюхав. Десь здалеку, наче спомин дитинства, долетів до нього запах миші. Кіт загарчав, докінчуючи вечерю, і Бицьо сховався в кущах. Відтіля бачив, як ловець, присівши, вмивався, муркотячи задоволено. За хвилину зійшов до потоку і напився води.
Потім уздовж берега подався до села.
Тепер Бицьо покинув кущі і підійшов до місця ловів кота. На землі біля нірки лежало трохи шерсти і виднілися каплі крови. Бицьо вилизав їх, і вони смакували йому чудово.
Он де добували харчі сільські коти!
Розділ ХІV
Він все ж таки тільки кіт
Вже декілька днів тишу далекого сільського закутка непокоїв воєнний гомін. Спочатку його спричиняли партизани та посилений німецький терор супроти населення. Щораз густіше й виразніше лунала по лісах стрілянина.
Земля вже несла глухий гуркіт гарматних вибухів. Спершу тільки інколи й серед нічної тиші. Згодом і вдень гори стали котити глухий і зловісний гул. Був як погрозливий гук далекого грому: ще не видно хмар, не чути поривів вітру. Але десь там, за горами, прокинувся грім і гуде. Гори піднімають його глухе воркотіння і несуть верхами й полонинами на пострах людям. Виходять з хат, прислонюють руками очі і дивляться на край овиду: відкіля йде буря-громовиця і чи не град грубозерний несе вона? Гей, чи не несе вона спустошення полям і голод — загибіль людям?!
А грім дужчає й наближається. Земля стогне й здригається. Поночі запалюються яскраві блискавиці. І всі вже знають, що буря близько, і що зараз же небо загорить і смертоносний вогонь спаде на нещасну землю.
Так наблизилися до Лемківщини загрозливі події. Гуркіт гармат тепер вже стало чутно зовсім близько — наче тут, за горою. На північно-східньому небі загорілися заграви, поночі небо прорізували вогняні ракети. Настали дуже тривожні часи.
Великим, страшним клином вбилися здовж Сяну большевики. Проти них стояли українські партизани, за ними німці в розсипці, а далі, наскакуючи на одних і других — польські партизанські загони. В тих умовах фронт пересувався несподівано і появлявся швидко там, де була досі тиша.
Після першої такої ночі Стрільчуки стали збиратися у дорогу.
Було очевидне, що поїдуть тепер або ніколи.
— Не їдьте панство, залишайтеся тут — переконував о. Радюк — пощо вам їхати кудись в чужину? Боїтеся смерти? Не треба. З нею треба зжитися. Врешті, не ви й не ми одні такі. Є всі знаки на небі, що наближається кінець світу, а разом з ним Царство Небесне. А чи може бути для нас щось краще?