— Та це не кінець світу, отче, а війна до нас наближається — перервав йому Стрільчук — якби ж знати, що кінець світу, ми б і зі Львова не рушились…
— Олю, збирайтеся і їдьмо разом — старалася Віра намовити подругу. — 3 отцем тяжко дискутувати, але ж це війна з усіми її небезпеками.
— Так, він бачить тільки небо й чує голос Св. Письма. Він ніколи не бачив землі, хоч ходив по ній безконечно довгими дорогами. Але ж моє місце біля нього. Що Бог дасть, те й буде! Що ж до вас: я рада б вас теж задержати, але ви самі вирішіть, що думаєте робити.
Що ж вони мали вирішити? Раз вже вибралися в дорогу, тож не було для них більше стриму. Перед ними було тільки дальше скитання.
— Але Бицьо?!
Бицьо мусів залишитися тут, у чужій хаті, може на загибіль.
— Віра, ми таки мусимо їхати! — принаглював Стрільчук після другої безсонної ночі, коли гомін битви долітав уже з поблизу.
— Буде пізно! Перед нами ж більше, як пів дня їзди кіньми до Риманова. Попадемо між військо, між фронти й загинемо. Я розумію тебе, але ж Бицьові ти нічого не поможеш. Сама подумай, можеш ти взяти його зі собою?
— Я не можу! Я не можу! — Віра стогнала в розпуці. Вона не могла ані залишити його, ані взяти з собою.
— Залишайте його, дорогі! — заспокоювала Оля: — я дбатиму за нього так, наче б ви залишили мені не кота, а свою дитину. Я обіцяю вам, що як довго мого життя, я дбатиму про нього.
Оля пригортала подругу, гладила її лице й волосся і старалася її заспокоїти.
— Віро, це ж все таки тільки кіт і він привикне, як і інші коти, ходитиме полювати й житиме природним життям звичайного кота. Ти випестила його й тобі здається, що він не потрапить жити інакше, як тільки таким теплярняним життям. Але ж це кіт. Він засмакує в нічних пригодах, брак м’яса примусить його ловити мишей та пташок, як це роблять інші коти. Побачиш, Вірочко, він житиме може краще, як жив досі у тебе.
Оля говорила так мило й заспокійливо.
Він стояв на подвір’ї, коні тупали копитами й непокоїлися. Візник поглядав з тривогою на ліс і мотав головою: валізка була вже на возі, але люди не йшли, а дорога далека…
Володко знав, чому Віра не йшла. І його серце було тяжке, як камінь. Але ж…
Віра стояла навколішки біля стільця, що на ньому сидів Бицьо. Помарнілий і наче б змалілий, він все таки не втратив свого пишного вигляду. Сидів як малий сфінкс, склав лапки і дивився зосереджено на свою паню. Його аґрусові очі були майже прозорі. Тільки щілинки зіниць чорніли поздовжною смужкою.
Гладила його легко-легесенько, як тільки вміла вона. Втулила лице в його кожушок і вже не говорила до нього нічого. Ні одне слівце з її словника, повного ніжних слів, не опускало її затиснених уст.
Вкінці піднесла голову: Бицьо нюхав її волосся, чоло, одно око, друге, ніс, уста…
Злегка повів язичком по обличчі, злизуючи солоний смак сліз…
Неспокійні кроки за дверима, крізь вікно пахощі літа і далекий гомін битви.
Віра виходила з кімнати. Повільними тяжкими кроками. Їй навздогін дивилися ясні, великі очі Биця. Був у них здивований запит і зосереджене чекання, чейже покличе його, або повернеться і візьме на руки як досі. Проте Віра не поверталася. Двері зачинилися; її кроки вже на східцях, що вели з хати на подвір'я. Коні рушили і віз покотився.
Бицьо залишився сам у чужому, порожньому сільському домі, що його не знав і не розумів.
Коні бігли, вистукуючи копитами по мурованій дорозі. Віз торохкотів, за ним стелилася курява. У ній зникали гори, невисокі Лемківські гори, пахнучі розцвілими орхідеями. Вони наставляли широкі груди бурі, що завтра мала над ними розшаліти.
Мовчки їхали мандрівники їй назустріч, котився віз, долітав гамір воєнних дій. На груди лягав камінь і давив нестерпно.
Стрільчуки покидали останній клаптик батьківщини і дорогу, так до них прив'язану істоту.
Яка дальша доля людей, їхніх жител та символів хатнього затишку: їхніх домашніх звірят?
Війна розлучила й розвіяла їх. Буря бо розносить листя, ламає дерева й валить навіть міцні будинки.
Десь там, у Львові, певно якийсь боль-шевицький старшина або службовець зажив у хаті Стрільчуків, у всіх ваших хатах, що ви їх так любили й доглядали. Може й жінки їхні доглядають там Віриних квіток і ваших теж. Ваших міртів, що їхні гілки мама вплітала у ваші коси, коли ви йшли до першого св. Причастя, і потім у ваш вінець, коли ви йшли вінчатися. Ваших ґераній, що цвіли так гарно на вікні, і фуксій, що скапували дзбаночками квіток з ваших бальконів.