Перші тижні свого материнства Джіґа ввесь час була при дітях. Вона мала щастя жити в приязних умовинах. Їжу їй приносили готову і доволі. Усі тішилися Джіґіним успіхом і діти всім дуже вподобались. До малої киці кожен ставився вже з пошаною як до матері. Та котенята ще були надто маленькі, щоб з них була радість. Їхні червоненькі ротики жадібно смоктали мамине молоко і лапки місили зручно й швидко її боки. Вони були дуже гарнесенькі, оці маціцькі лапочки з рожевими подушечками і маленькими пазуриками. Коли було взяти маленьке в руки, квилило жалібно, а Джіґа дивилася в очі з великим проханням, з німою, але такою голосною просьбою, що зараз же їй віддавали дитину. Вона швиденько вилизувала її і ховала під свій теплий бік. Вона не мусіла, щоправда, боятись людей, бо це були її приятелі, но їм все ж таки вповні довіряти не годен, головно коли тримають у руках таке добро, як дитина.
Котенята швидко росли. Одного дня правдива радість: один тигрик провидів. У нього очка ще буро-синяві, мутні й нерозумні. Але зникла болона сліпоти, що робила його ще не готовим. Тепер він зачне бути котиком! Наступних днів провиділи й другі діти. Тепер вони вже повзали по гнізді, за мамину грудь нераз боролись: одне налазило на одне й відштовхувало його. Це вже мабуть така вдача в них, хоч для всіх було доволі місця й молока.
Шерсть на котенятах швидко стала поростати і ще заки стали вилазити з скриньки, вже були ангорами, тобто мали довгу пухнату шерсть. Навіть хвостик зачинав набирати волосків. Зачинали гратись, перевертаючись незручно, як вареники, і копаючи лапками. Швидко зачали ставати на дві лапки і заглядати через берег скриньки. Діялось це частіше тоді, коли мами не було в хаті, тобто в скриньці. Бо в міру, як діти підростали, Джіґа щораз частіше виходила з хати і залишала їх самих. Може тому, що були дуже пажерливі і своїми гострими пазурцями й зубами завдавали їй болю. А може тому, щоб привчати їх до самостійного життя. Бож голод примушує кожну тваринну малечу до самостійного життя, каже їй побороти страх і вилізти перший раз з лігва. Може разом з тим потреба руху, питома всім молодим. Джіґа ходила собі по кухні, вибігала вже до кімнати, навіть починала гратись з Зоською при прибиранні. Вона була ще така молода, ще навіть року не мала!
Настав вкінці день, що малі одне по однім повилазили зі скриньки. Бачили ви як це діється, правда? Скільки то зусиль, скільки то спроб! Стає на задні лапки, передніми посягає за беріжок і старається на них піднестись угору, помагаючи собі задніми. Але лапки ще надто слабі, вони не витримують тяжкого валочка, і він паде горілиць назад у скриньку. Карабкається, борсається і вкінці знову паде на спину. Та не зражується невдачею і зараз же пробує знову й знову. Аж докіль остання спроба не вдасться і він не викарабкається на беріжок скриньки. Униз дуже просто: не треба злазити — падає як вареник у воду. При оцих спробах Джіґа стоїть біля хати та кличе ніжно й м’яко: Мр, мр, мр!
Мамин поклик додає відваги й певности. Тож одне за одним таким способом видобувається зі скриньки. Оце лежить на землі. Мама підбігає, обнюхує й вилизує: но, но, нічого страшного не сталося! Але тепер ми вже на землі, ми вже починаємо жити.
Які милі, які незручні перші кроки малечі! Кожної, чи то людська, чи теж собача чи котяча. От джігінята: широко розкладені лапки ковзаються по підлозі та роз’їздяться на боки, а дитина падає й квилить. Не тому наче б боліло, а тому що страшно й досадно і загалом ми такі маленькі й безпомічні, ми котенята.
Що це? Щось біле й пахне приємно. Чим воно пахне? Чи не маминим молоком?! Це й справді мисочка з молочком. А його скільки? Ціле море! Котенятка влазять у мисочку, спершу передніми лапками, потім задніми. Мисочка похилюється, молоко виливається на землю. Носик, ротик, хвостик, лапки — все це в молоці. Мале облизується смачно та пробує хлептати. Але добре! Мама вилизує тепер малих зовсім забацьканих молоком. Потім по черзі бере кожне в зуби як велику мишу і двигає. Вона знає, що таку малечу найкраще самій занести в хату. Бідне, маленьке! Мама тримає його цупко за шкіру на карку, бідненьке ж прижмурило очка й піддалось без опору маминим зубам. Хвостик звисає на землю і волочиться разом із задніми ніжками. Уже біля скриньки. Джіґа кладе мале на землю і поправляє його положення: треба ж перестрибнути понад берег. Наважується, підбивається задніми ногами і вже у скриньці. Так відбуто перший вихід з хати. Та такий спосіб повороту до хати теж швидко кінчиться. Он вже діти вміють самі вилазити зі скриньки і самі до неї залазити. Ах, як швидко росте й кріпшає малеча!