— Тоді хай зглянеться на вас бог!
— А коли раптом Кюлеман вилікується від ниркових каменів?
— Відповідати будете ви! Я теж ризикую головою! — Вульков важко опустився в крісло. Він люто затягнувся сигарою. Коли дим розвіявся, обличчя в нього вже було веселе. — Те, що я вам казав на вечорі в «Гармонії», зберігає чинність. Цей рейхстаг довго не втримається, готуйте грунт у місті. Допоможіть мені проти Бука, я вам допоможу проти Клюзінга.
— Пане президенте! — Усмішка Вулькова ще сильніше розпалила у Дідеріха надії, він більше не володів собою. — Якби ви натякнули йому, що, може, відберете у нього замовлення! Він цього не роздзвонить, нам нема чого боятись, але вживе заходів. Може, почне переговори…
— Із своїм наступником, — закінчив Вульков.
Дідеріх схопився і в свою чергу забігав по кімнаті.
— Коли б ви знали, пане президенте… Гаузенфельд це, сказати б, машина на тисячу кінських сил, а вона стоїть і ржавіє, тому що бракує струму, я хочу сказати, сучасного духу, розмаху!
— А ви його, слід гадати, маєте, — кинув Вульков.
— Для справи націоналізму, — запевнив Дідеріх. Він повернувся на своє місце. — Комітет по спорудженню пам’ятника кайзерові Вільгельму вважав би себе щасливим, якби нам пощастило схилити вас, пане президенте, виявити вашу неоціненну увагу до цієї справи і перебрати на себе почесне головування.
— Згоден, — сказав Вульков.
— Комітет зуміє гідно оцінити самовіддану діяльність свого почесного голови.
— Поясніть, що ви хочете цим сказати! — В голосі Вулькова почулися зловісні нотки, але Дідеріх у своєму збудженні не помітив цього.
— Комітет уже обговорював це питання нещодавно. Бажано спорудити пам’ятник у найбільш людному районі і завести навколо нього парк для народних гулянок, наочно підкресливши таким чином нерозривний зв’язок монарха з народом. І ось комітет згадав про простору ділянку в центрі міста; можна було б придбати і сусідні будови; ділянка розташована на Мейзештрасе.
— Так, так, Мейзештрасе. — Брови Вулькова були грізно насуплені. Дідеріх злякався, але відступати вже було неможливо.
— В комітеті постала думка: перед тим, як справа перейде у відання міста, забезпечити собі згадані землі і попередити цим неправні спекуляції. І наш почесний голова перший мав би, звичайно, право…
Після цих слів Дідеріх аж відсахнувся: ударив грім.
— Добродію! За кого ви мене вважаєте? Що я, ваш торговий агент? Щось нечуване і небачене! Такий собі фабрикантик уявляє, що королівського урядового президента можна купити, що він братиме участь в його брудних махінаціях?!
Вульков нелюдським голосом кричав і натискав на Дідеріха, примушуючи його відступати, і обдавав його нестерпним жаром свого тіла і своїм особливим запахом. Собака також встав і з гавканням перейшов у наступ. Кімната раптом сповнилася жаху й гаму.
— Ви дозволили собі тяжко образити офіційну особу, добродію! — кричав Вульков; і Дідеріх, який позаду себе рукою шукав дверей, думав тільки про те, хто раніше вчепиться йому в горло: собака чи президент. Його перелякано блукливий погляд натрапив на бліде грізне обличчя, яке блискало очима зі стіни. От коли вона, влада, взяла його за горло! Він зухвало дозволив собі бути з нею запанібрата. Це загубило його, вона навалилася на нього з усією страхітливістю кінця світу…
Двері позаду письмового стола відчинилися, увійшов хтось у поліційному мундирі. Тремтячого Дідеріха вже ніщо не могло вразити. Приявність мундира навела Вулькова на нову жахливу думку.
— Я от накажу зараз вас заарештувати, мерзота ви така! За спробу підкупити офіційну особу, за спробу підкупити владу, вищу владу провінції! Я зажену вас до в’язниці, пущу з торбами!
На поліційного офіцера цей судний день, очевидно, далеко не справив такого враження, як на Дідеріха. Він поклав на стіл аркуш паперу, що його тримав у руці, і зник. Вульков теж раптом відвернувся; знову закурив свою сигару. Дідеріх більше не існував для нього. І собака відчепився, наче Дідеріха й не було. Тоді той насмілився молитовно скласти руки.
— Пане президенте, — хитаючись, прошепотів він, — пане президенте, дозвольте мені, пане президенте, запевнити вас… тут сталося… дозвольте запевнити вас, дуже сумне непорозуміння. Ніколи б я, при моїх добре відомих націоналістичних поглядах… Як я міг би!
Він почекав, але ніхто не звертав на нього уваги.
— Якби я шукав своєї вигоди, — почав він знову трохи виразніше, — замість того щоб завжди дбати тільки за інтереси націоналізму, я б сьогодні був не тут, я був би у старого Бука, тому що Бук, той справді запропонував мені продати мою ділянку містові під притулок для немовлят. Але цю пропозицію я з обуренням відхилив і знайшов прямий шлях до вас, пане президенте. Краще пам’ятник кайзерові Вільгельму Великому в серці, ніж притулок для немовлят у кишені, сказав я собі, і тепер кажу це вам на повний голос!
І Дідеріх справді підвищив голос, що примусило Вулькова обернутися.
— Ви досі тут? — спитав він.
І Дідеріх, знову завмираючи:
— Пане президенте…
— Що вам треба? Я взагалі вас не знаю. Ніколи ніяких переговорів я з вами не провадив.
— Пане президенте, в інтересах націоналізму…
— Я з земельними спекулянтами не знаюся. Продайте вашу ділянку, і якнайшвидше, а там поговоримо.
Дідеріх, пополотнівши, з таким почуттям, ніби його розчавлюють на стінці:
— Тоді наші умови зберігатимуть чинність? Орден? Натяк Клюзінгові? Почесне головування?
Вульков зробив гримасу.
— Про мене хай і так. Але продати негайно!
Дідеріх насилу звів подих.
— Я принесу цю жертву! — проголосив він. — Бо найвище, що є у вірнопідданого — його вірнопідданчі погляди, — повинне бути поза всяким сумнівом!
— Так, так, — сказав Вульков, і Дідеріх пішов, гордий своїм почесним відступом, хоч і пригнічений свідомістю того, що президент терпить його як спільника не набагато охочіше, ніж він сам свого механіка.
У вітальні він застав Еммі і Магду в цілковитій самотності; вони гортали сторінки якогось розкішного видання. Гості вже розійшлися і пані фон Вульков також покинула сестер Геслінг, бо їй треба було причепуритися для вечора у полковниці фон Гаффке.
— Моя розмова з президентом завершилася цілком задовільно для обох сторін, — заявив Дідеріх; а вже на вулиці додав: — Тут лише й починаєш розуміти, що воно значить, коли переговори провадять двоє лояльних людей. В нинішньому діловому світі цього вже не знають.
Еммі, також дуже збуджена, заявила, що буде вчитися верхової їзди.
— Якщо я дам тобі грошей, — сказав Дідеріх, але тільки для годиться, бо пишався Еммі. — У лейтенанта фон Бріцена, здається, є сестри? — зауважив він. — Тобі слід було б познайомитися з ними і подбати про запрошення для нас на наступний вечір у полковниці. — По той бік вулиці саме проходив полковник. Дідеріх довго дивився йому вслід. — Я добре знаю, — сказав він, — оглядатися непристойно, але ж військовий мундир — це найвище в житті, він притягує, як магніт.
Проте розмова з Вульковом лише додала йому клопотів. Конкретному зобов’язанню — продати будинок — він міг, протиставити тільки надії і види: непевні види, занадто сміливі надії…
Стояли морози. У неділю, коли вже сутеніло, Дідеріх пішов до міського парку і на безлюдній стежці зустрівся з Вольфгангом Буком.
— Я, нарешті, наважив, — заявив Бук. — Я йду на сцену.
— А ваша кар’єра? Ваш шлюб?
— Я спробував стати на цей шлях, але сцена все ж таки вабить сильніше. Там менше грають комедію, чесніше ставляться до справи. І жінки там красивіші.
— Ну, це нерозважно! — відповів Дідеріх.
Одначе Бук не жартував.
— Я мушу признатися, що чутка про нас із Густою забавила мене. З другого боку, хоч яка ця чутка й безглузда, а дівчина страждає через неї, я не можу її далі компрометувати.
Дідеріх скоса кинув на нього допитливий погляд, бо йому здавалося, що Бук скористався цією чуткою як приводом для того, щоб одійти від Густи.
— Я сподіваюся, ви подумали про наслідки цього вчинку? — суворо зауважив він. — Тепер її, звичайно, не так скоро й інший візьме. Для цього треба до біса багато лицарства.
Бук погодився з цим.
— Для справді сучасної людини, з широким розмахом, — значуще сказав він, — повинно бути особливим задоволенням за таких умов піднести дівчину до себе і заступитися за неї. В даному разі, беручи до уваги гроші, поза всяким сумнівом, благородство здобуде перемогу. Пригадайте-но божий суд у «Лоенгріні».