— Я до ваших послуг, — прогугнявив він. — Пани фон Квіцін і фон Вульков не відмовляться бути моїми секундантами.
При цьому він весь час підморгував, і Дідеріх, в якого зродилася страшна підозра, забув про свій гнів і був стурбований лише тим, як вивести поручика з кімнати.
— Ми поговоримо надворі, — шепнув він йому, а Сетбірові: — Він п’яний до нестями, треба його якось позбутися.
Та Сетбір стулив губи, наморщив лоба, і цього разу вже не повернувся до свого листа.
Поручик вийшов просто на дощ. Дідеріх пішов за ним.
— Сваритися через це нам нема чого, але поговорити ми все ж таки можемо.
Дідеріх також змок до рубця, поки йому вдалося завести гостя на фабрику. В порожньому машинному цеху поручик загорлав:
— Чарку горілки! Купую все, разом з горілкою!
Хоч робітники на ознаменування Дідеріхового весілля сьогодні не працювали, він злякано озирнувся; він одкрив комору, де лежали мішки з хлором, і з одчайдушним зусиллям уштовхнув туди поручика. Тут стояв страшний сморід: поручик кілька разів чхнув, після чого сказав:
— Моє прізвище Карнауке. Чому ви так смердите?
— Ви дієте від чийогось імені? — спитав Дідеріх.
Поручик і цим був ображений.
— Що ви хочете цим сказати?.. Ах так, купую все нерухоме.
Ідучи за Дідеріховим поглядом, він глянув на своє промокле пальтечко.
— Тимчасові непереливки, — прогугнявив він. — Служу посередником у благородних людей. Справа честі.
— Що пропонує ваш уповноважник?
— Сто двадцять гуртом.
І хоч як Дідеріх жахався і обурювався — його ділянка коштує принаймні двісті тисяч! — поручик стояв на своєму:
— Сто двадцять гуртом.
— Діла не буде.
Дідеріх зробив необережний рух до виходу, після чого поручик перейшов у наступ. Дідеріхові довелося боронитися, він упав на лантух з хлором, поручик на нього.
— Встаньте, — прохрипів Дідеріх, — вапно нас обпече.
Поручик завив, наче його вже обпекло крізь одяг, і раптом виструнчився, як спершу. Він підморгнув.
— Президент фон Вульков страшенно зацікавлений, щоб ви продали, інакше він справи з вами не матиме. Кузен Квіцін округляє маєтки. Твердо розраховує на вашу поступку. Сто двадцять гуртом.
Дідеріх, блідіший, ніж коли б його справді вимочили в хлорі, зробив ще одну спробу:
— Сто п’ятдесят, — але голос не слухався його.
Як збагнути це, не зневірившись в усьому! Вульков, який стоїть на сторожі адміністративної честі, непідкупний, як судний день!.. З розпачем в очах подивився він ще раз на цього Карнауке, поручика у відставці. Ось кого посилає фон Вульков, ось кому він дається до рук! Хіба не можна було обговорити справу віч-на-віч, з усією належною обережністю і взаємною повагою? Але ці юнкери вміють лише хапати людей за горлянку — в справах вони все ж таки нічого не тямлять.
— Ідіть до нотаріуса, — шепнув Дідеріх, — я зараз прийду.
І спровадив його. Як тільки він і собі зібрався покинути приміщення, перед ним виріс старий Сетбір; губи його були й досі міцно стулені.
— Що вам треба? — втомлено спитав Дідеріх.
— Молодий господарю, — глухо почав старий, — за те, що ви зараз маєте намір зробити, я вже не можу нести відповідальності.
— Вас ніхто не просить, — Дідеріх випростався. — Я сам знаю, що роблю.
Старий простягнув руки, ніби заклинаючи.
— Ви не знаєте, молодий господарю! Я захищаю труд усього життя вашого покійного батька, труд усього мого життя! Старанністю і чесним трудом створили ми це підприємство, лише тому ви тепер можете розмахнутися. А ви? То купуєте дорогі машини, то відхиляєте замовлення… Такі круті повороти загублять украй нашу фабрику. А тепер ви ще продаєте свій старий будинок!
— Ви підслухували під дверима. Ви досі ще не можете згодитися з тим, коли щось робиться без вас. Дивіться, щоб ви не застудилися тут, — глузував Дідеріх.
— Не продавайте! — жалісливо повторив Сетбір. — Я не можу бачити, як син і спадкоємець мого старого хазяїна підважує солідну підвалину фірми, вдаючися до ризикованих махінацій, які не відповідають його можливостям.
Дідеріх зміряв його співчутливим поглядом.
— Розмаху за вашого часу ще не знали, Сетбіре. В наші часи люди не бояться ризику. Головне, щоб рух був. Згодом ви зрозумієте, чому мені вигідно було продати будинок.
— Так, ви теж зрозумієте це тільки згодом. Коли ви збанкрутуєте або коли ваш зять, пан Кінаст, віддасть вас до суду. Ви пускаєтеся на різні махінації, завдаючи шкода вашим сестрам і матерії. Коли б я дещо розповів панові Кінасту… Мені тільки дорога пам’ять вашого батька, якби не це, я б вас погубив!
Старий втратив самовладання. Він верещав, сльози гніву виступили під червоними повіками. Дідеріх підійшов до нього впритул і підніс кулака до його носа.
— Тільки-но спробуйте! Я доведу, що ви обкрадали фірму від самого початку. Ви гадаєте, я не вжив заходів?
Старий також підняв тремтячого кулака. Вони гнівно пирхали один на одного. Сетбір крутив налитими кров’ю білками; Дідеріх блискав очима. Потім старий відступив.
— Ні, цього не можна допустити. Я завжди був вірний слуга старому господареві. Моя совість вимагає, щоб я віддав решту своїх сил його спадкоємцеві.
— Звичайно, місце тепленьке, — сказав Дідеріх жорстоко і холодно. — Будьте задоволені, що я просто не вигнав вас на вулицю. Пишіть зараз же заяву про звільнення зі служби; я наперед даю згоду.
І він вийшов.
У нотаріуса він зажадав, щоб у запродавчому листі покупець називався «невідомий». Карнауке посміхнувся.
— Невідомий! Це непогано. Пан фон Квіцін відомий нам усім.
Нотаріус також посміхнувся.
— Розумію, — сказав він, — пан фон Квіцін округляв свої маєтки. Досі на Мейзештрасе йому належав тільки маленький шинок «Курка». Але тепер він веде переговори і про дві ділянки, розташовані за вашою, пане докторе. Тоді його володіння межуватимуть з міським парком, і в нього буде місце для величезного саду.
Дідеріх знову затремтів. Він пошепки попросив нотаріуса тримати все це, поки буде можна, в таємниці. Потім попрощався, заявивши, що не має часу.
— Знаю, — сказав поручик, затримуючи його. — Радісний день, сніданок у готелі Рейхсгоф. Я цілком готовий.
Він розгорнув поли поганенького зеленого пальтечка і показав на свого пом’ятого сюртука. Дідеріх із жахом оглянув його, спробував опиратися, але поручик знову грозив секундантами.
Нареченій урвався терпець, обидві матері втирали їй сльози під уїдливі посмішки приявних дам. І цей молодий утік! Магда і Кінаст були обурені; а між Швейніхенштрасе і Мейзештрасе улягали гінці… Нарешті Дідеріх з’явився, хоч на ньому був старий фрак. Він навіть не попросив пробачення. В ратуші і в церкві всі помітили його стурбованість. З усіх боків висловлювали зауваження, що такому шлюбові не буде щастя. Пастор Цілліх у своєму зверненні також згадав про те, що земні блага скороминущі. Його розчарування було зрозуміле. Кетхен не прийшла зовсім.
За весільним сніданком Дідеріх сидів мовчки; його думки явно були зайняті чимось іншим. Навіть їсти він часто забував і дивився кудись у простір. Лише поручикові Карнауке щастило привертати його увагу до себе. Щоправда, той старався, як міг; уже після супу виголосив тост за наречену, супроводжуючи його натяками, які, відповідно до кількості випитого вина, були ще не під силу присутнім. Але Дідеріха більше стривожили інші слова Карнауке, які той супроводив підморгуванням у його бік і які, на жаль, змусили замислитися й Кінаста. Момент, що на нього Дідеріх чекав із завмиранням серця, настав: Кінаст підвівся і попросив дозволу сказати йому два слова на самоті… Але тут поручик Карнауке гучно постукав об склянку і, виструнчений, схопився зі стільця. Банкет, уже досить галасливий, зненацька стих; на витягнутих пальцях Карнауке висіла блакитна стрічка з хрестом, край якого блищав золотом… А-а! Вигуки й віншування! Дідеріх простяг обидві руки: майже нестерпне блаженство ринуло від серця до горла, він заговорив безтямно, сам не знаючи, що скаже.
— Його величність… Нечувана ласка… Скромні заслуги, непохитна вірність…