— А тому, хто так багато зробив і здобув для нас усіх, він натхненно вказав на Кунце, — тому наше рідне старе місто, безперечно, також спорудить колись пам’ятник. Він і Вільгельм Великий будуть споглядати один одного.
— І показувати один одному язика, — підхопив майор, зневіри якого не можна було захитати. — Коли ви вважаєте, що мешканці Неціга тільки й чекають на того великого діяча, який з фанфарами і барабанним боєм поведе їх до націоналістичного табору, то чому ви самі не хочете бути цим великим діячем? — І він пильно глянув Дідеріхові у вічі. Але чесні Дідеріхові очі розплющилися ще ширше; він приклав руку до серця:
— Пане майоре! Мої монархічні погляди знані всім, і вони вже коштували мені тяжчого іспиту, ніж балотування до рейхстагу, і цей іспит, сміливо можу це сказати, я склав! Я не побоявся, як призвідник у бою за справедливу справу, викликати до себе ненависть недобромисних елементів, а цим я позбавив себе самого можливості зібрати плоди принесених мною жертв! За мене нецігські житці не голосували б, за мою справу будуть голосувати, і тому я лишуся збоку: адже ж бути німцем — це значить бути діловою людиною, і я без заздрощів поступаюся вам, пане майоре, усіма почестями й радощами!
Загальне хвилювання. Кюнхенове «браво» звучало слізливо, пастор побожно кивав головою, а Кунце, в’явки приголомшений, не підводив очей. Зате Дідеріх почувався легко і вільно, він висловив усе, що було у нього в серці, виявивши вірність, самозречення і мужній ідеалізм. Поросла світлим волоссям Дідеріхова рука простяглася через стіл, і поросла темним волоссям майорова рука нерішуче, але міцно потиснула її.
Слідом за серцем в усіх чотирьох, видима річ, негайно знов заговорив розум. Майор запитав, чи готовий Дідеріх відшкодувати йому моральні й матеріальні збитки, які загрожують йому в тому разі, коли він виступить проти кандидата вільнодумної зграї і буде переможений.
— От бачите, — і він ткнув пальцем у Дідеріха, який не знаходив слів, приголомшений такою прямолінійністю, — цілковито певною справа націоналізму вам також не здається, а те, що ви за всяку ціну прагнете здобути мене, свідчить — скільки я вас знаю, любий докторе, — про якісь ваші махінації, на яких я, як чесний солдат, дякувати богові, зовсім не розуміюся.
Дідеріх поспішив пообіцяти чесному солдатові орден, досить прозоро натякнувши про згоду Вулькова, і кандидат націоналістів був остаточно завойований… Але за цей час пастор Цілліх встиг обміркувати, чи дозволяє йому його становище в Нецігу зайняти місце голови виборчого комітету. Чи вносити йому розбрат у свою парафію? І, крім того ж, кандидат лібералів — його власний любий зять Гейтейфель! Звичайно, якби замість пам’ятника збудували церкву!
— Бо воістину храми господні тепер потрібні більше, ніж будь-коли, а дорогу моєму серцю церкву пресвятої Марії місто так занедбало, що не сьогодні-завтра вона впаде на голову мені й моїм благочестивим парафіянам.
Дідеріх зразу ж пообіцяв зробити всю понову, якої зажадає Цілліх, лиш з тією умовою, щоб пастор не допускав на відповідальні пости в новій партії тих, хто за певними ознаками давно вже викликає законні сумніви у щирості своїх націоналістичних поглядів.
— Зовсім не бажаючи втручатися до родинних взаємин… — додав Дідеріх і подивився на батька Кетхен, який, очевидно, все зрозумів, бо навіть не писнув.
Але тут висунув свої умови й Кюнхен, який вже давно не кричав «слава». Пастор Цілліх і майор Кунце, поки вони говорили самі, силоміць утримували його на стільці; як тільки вони його випустили, він бурею вдерся в дебати.
— Серед кого насамперед повинні коренитися націоналістичні погляди? Серед юнацтва! Але хіба це можливо, коли директор гімназії — друг пана Бука? Хай би я до надсади горлав про наші геройські подвиги в сімдесятому році…
Одне слово, Кюнхен хотів стати директором гімназії, і Дідеріх великодушно пообіцяв йому цю посаду.
Після того, як політичну платформу було вироблено на здоровій основі особистих інтересів, можна було з чистим сумлінням віддатися тому запалові, що його, як пояснив пастор Цілліх, дарує сам бог, — то ж усі попрямували до погрібця.
На світанку, коли всі четверо поверталися додому, на мурах між білими відозвами Гейтейфеля і червоними — Наполеона Фішера вже красувалися плакати в чорно-біло-червоній рамці, що рекомендували майора Кунце як кандидата «партії кайзера». Дідеріх, наскільки це було йому під силу, твердо став перед одним з них і енергійним тенором прочитав:
— «В нині розпущеному рейхстагу банда людей, які не знають батьківщини, наважилася відмовити нашому блискучому кайзерові в коштах, потрібних йому для звеличення імперії… То ж будьмо гідними великого монарха і розтрощімо його ворогів! Наша єдина програма: кайзер! Є лише ті, хто за мене, і ті, хто проти мене: крамола і партія кайзера!»
Кюнхен, Цілліх і Кунце скріпляли кожне слово криками. Кілька робітників, які йшли на фабрику, з подивом зупинилися, то ж Дідеріх обернувся і взявся витлумачувати їм націоналістичний маніфест.
— Робітники! — вигукнув він. — Ви навіть не знаєте, яке вам випало щастя, що ви німці. Весь світ нам заздрить на нашого кайзера, зовсім недавно я мав нагоду особисто переконатися в цьому за кордоном!
Тут Кюнхен заграв кулаками туш на дошці для об’яв, і всі четверо закричали «слава», а робітники мовчки дивилися на них.
— Хочете, щоб ваш кайзер подарував вам колонії? — спитав їх Дідеріх. — От бачите. Тоді, будь ласка, нагостріть йому меч! Тому я і вимахаю: голосуйте не за соціал-демократів, які не знають батьківщини, а тільки виключно за кайзерового кандидата, пана майора Кунце, — інакше я не поручуся вам за наше місце серед інших держав, і ви ще доживете до того, що в кожну виплату будете приносити додому на двадцять марок менше!
Тут робітники мовчки перезирнулися і пішли далі.
«Партія кайзера» не гаяла часу. Кунце сам, насилу пересуваючи хворі ноги, виступив у Товаристві воїнів.
— Хай це бидло не тішить себе надією, — заявив він, — що й надалі буде належати до вільних професійних спілок! Ми виб’ємо з нього й вільнодумство! Віднині ми заговоримо іншим тоном!
Пастор Цілліх пообіцяв ужити таких самих заходів у християнських спілках, а Кюнхен уже заздалегідь мріяв про ентузіазм своїх учнів, які гнатимуть на велосипедах по місту і тягтимуть виборців до урн.
Але все ж найбільш невсипуще почуття обов’язку жило в Дідеріхових грудях. Він не знав відпочинку: коли Густа, яка вже була в ліжку, зустріла його докорами, він, блиснувши на неї очима, відповів:
— Мій монарх ударив об меча, а коли мій монарх ударяє об меча, для мене більше не існує подружніх обов’язків. Зрозуміла?
У відповідь на це Густа різко відвернулась і як башту підняла між собою і нечемним чоловіком перину, сховавши свої солідні принади. Дідеріх затамував готовий закрастися в душу жаль і, не гаючи часу, взявся складати відозву, яка застерігала від вільнодумного притулку для немовлят. «Нецігська газета» вмістила її, хоч два дні тому палко рекомендувала цей притулок у статейці пера доктора Гейтейфеля. Бо, як було зазначено в приписці редактора Нотгрошена, орган освіченої буржуазії вважав за свій обов’язок щодо передплатників випробовувати кожну нову ідею спробним каменем культурного сумління. А Дідеріх зробив це найнищівніше. Для кого, самою природою речей, призначався насамперед такий притулок? Для позашлюбних дітей. Отже, до чого він заохочує? До розпусти. Чи потрібне нам це? Аж ніяк, «бо ми, дякувати богові, не перебуваємо в сумному становищі французів, які вимирають унаслідок своєї демократичної розбещеності. Хай вони видають премії за позашлюбних дітей, бо інакше у них не буде солдатів. Ми не розкладаємося. Приріст населення в нашій країні забезпечує нам невичерпні резерви. Ми сіль землі!» І Дідеріх порахував передплатникам «Нецігської газети», через який час населення країни становитиме сто мільйонів і скільки, в найгіршому разі, залишилося чекати, поки вся земля стане німецькою.