Тут постачальники знову наче з ланцюга зірвалися. Забувши про все, вони тішилися своїми піднесеними почуттями. Дідеріх також забув про всі земні помисли: про свою угоду з Вульковом, про свою змову з Наполеоном Фішером і про таємні розрахунки на перебалотування. Чистий захват на своїх крилах зносив його душу так високо, що аж паморочилася голова. Лише за кілька хвилин Дідеріх зміг знову провадити далі.
— Тому наш обов’язок рішуче відкинути і раз назавжди покласти край намірам тих, хто лише прагне розбестити нас своєю фальшивою гуманністю.
— А де ж ваша справжня гуманність? — пролунав голос Гейтейфеля, який цим запитанням так розпалив націоналістичні пристрасті приявних, що Дідеріха ледве стало чути. Можна було тільки зрозуміти, що він не хоче вічного миру, бо це — мрія і навіть не прекрасна. Замість цього він хотів спартанського виховання раси. Розплідженню недоумків і порушників моралі треба покласти край через хірургічне втручання. При цьому пункті програми Гейтейфель із своїми прибічниками покинув залу. Коло дверей він ще крикнув:
— Раджу вам вивалашити і так звану крамолу!
— Так ми й зробимо, коли ви будете ще довго критиканствувати! — кинув їм услід Дідеріх.
— Так ми й зробимо! — озвалося з усіх боків. Усі раптом зірвалися на ноги, цокалися, раділи і ділилися своїми переживаннями. Дідеріх, зачмелений оплесками, хитаючись під нагнітом справжніх німецьких рук, які прагнули потиснути йому правицю, і націоналістичних кухлів пива, які цокалися з ним, дивився з трибуни до зали, що здавалася ширшою і вищою його затуманеним хмелем очам. Крізь високі тютюнові хмари сходили до нього в містичному сяйві заповіти його володаря: «Воля монарха!», «Мій ворог!», «Мій курс!» Він хотів кинути їх до бучного натовпу та раптом схопив себе за горло — ані звуку! Йому відібрало голос. Він тривожно обернувся, шукаючи очима Гейтейфеля, але його вже не було. «Мені не треба було так дратувати його. Боронь мене боже, коли він буде змащувати мені в горлі!»
Найгірша Гейтейфелева помста полягала в тому, що він заборонив Дідеріхові виходити. Боротьба день у день розпалювалася все жорстокіше, і всі потрапляли до газети, бо всі промовляли: навіть пастор Цілліх і сам редактор Нотгрошен, не кажучи вже про Кюнхена, який промовляв водночас усюди. Тільки Дідеріх у своїй заново обладнаній старонімецькій вітальні мовчав і полоскав горло. З примітки коло вікна на нього дивилися три бронзові постаті завбільшки у дві третини людського зросту: кайзер, кайзерова дружина і зекінгенський сурмач. Він купив їх у відділі випадкових речей магазину Кона; хоч Кон і перестав замовляти папір у Геслінга і досі не став націоналістом, проте Дідеріх не вважав за можливе обійтися без них у своїй вітальні. Густа дорікала йому цією покупкою, коли він казав, що її капелюшки занадто дорогі.
Густа останнім часом почала вередувати, у неї бували напади нудоти, і стара пані Геслінг доглядала її. Як тільки їй ставало краще, вона нагадувала старій, що, по суті, все тут куплено на її гроші. Пані Геслінг не минала нагоди підкреслити, що за тодішнього Густиного становища її шлюб з Діделем був для неї справжньою божою ласкою. Кінчалися подібні сцени тим, що Густа надувалася, аж червоніла й починала сопіти, а пані Геслінг проливала сльози. Дідеріхові це було на користь: після таких суперечок обидві були з ним особливо ніжні, сподіваючися привернути його, бо він навіть нічого не підозрівав, на свій бік.
Що стосується Еммі, то вона, за своїм звичаєм, просто грюкала дверима і йшла нагору, до свого покою під скісним дахом. Густа частенько міркувала про те, щоб вигнати її ще й звідти. Де його сушити білизну в дощ? Якщо Еммі не знаходить собі чоловіка через свою бідність, значить, треба віддати її за чоловіка нижчого стану, за чесного ремісника! Але Еммі звичайно удавала із себе найбільшу аристократку в родині; вона бувала у Бріценів… Саме це й злостило Густу над усе. Еммі запрошували до панночок фон Бріцен, хоч ті жодного разу не переступали порога геслінгського дому. Їхній брат, лейтенант, міг би принаймні вшанувати Густу одним візитом за колишні вечері в домі її матері, але вшановував відвідинами тільки другий поверх геслінгського дому, що було навіть трохи дивно… Щоправда, успіхи у вищому товаристві не перешкоджали Еммі бути часом дуже пригніченою; тоді вона навіть не виходила із свого покою до родинного обіду. Якось Густа із співчуття і нудьги піднялася до неї, але Еммі, побачивши її, заплющила очі і залишилася лежати в своєму елегантному матине, бліда і задубіла. Не діставши відповіді, Густа пустилася в щирі розмови про Дідеріха і про свій стан. Тут застигле обличчя Еммі раптом перекривилося, вона впала обличчям на одну руку, а другою різко вказала на двері. Густа не приховала свого обурення; Еммі, схопившись, цілком виразно висловила своє бажання залишитися на самоті; поки встигла прийти стара пані Геслінг, було вже вирішено, що обидві половини родини надалі обідатимуть окремо. Дідеріхові, якому Густа з плачем поскаржилася, ці баб’ячі чвари зовсім не припали до душі. На щастя, його відвідала думка, яка обіцяла хоч на короткий час установити в домі спокій… Голос уже частково повернувся до нього, отож він одразу пішов до Еммі і заявив їй, що поклав послати її тимчасово в Ешвейлер, до Магди. На його подив, вона відмовилася. Він наполягав далі, вона мало не втратила самовладання; але раптом її наче пойняв страх, вона почала тихо і палко просити, щоб їй дозволили залишитися. У Дідеріха, він сам не знав чому, защеміло серце; він збентежено окинув поглядом покій і вийшов.
Другого дня Еммі, наче нічого не сталося, вийшла до столу, із свіжим рум’янцем і в найкращому настрої. Поводилася Густа стримано і тільки час від часу поглядала на Дідеріха. Йому здавалося, що він утямив; він підняв склянку перед Еммі і лукаво сказав:
— За ваше здоров’я, пані фон Бріцен!
Еммі зблідла.
— Ти просто смішний! — гнівно крикнула вона, жбурнула серветку і гримнула дверима.
— Оце так так! — пробурмотів Дідеріх, але Густа тільки знизала плечима. Лише коли стара пані Геслінг пішла з їдальні, вона багатозначно подивилася на Дідеріха і спитала:
— Ти справді гадаєш?
Він злякався, але глянув запитливо.
— Я хочу сказати, — пояснила Густа, — що тоді лейтенант міг би принаймні вітатися зі мною на вулиці. Але сьогодні, побачивши мене, він звернув убік.
Дідеріх сказав, що все це дурниці. Густа заперечила:
— Мені це тільки здається? Тоді мені здається і щось інше. Я вже не раз ночами чула, як хтось скрадається по дому, а сьогодні й Мінна сказала…
Тут Густа спинилася.
— Ага! — засопів Дідеріх. — Ти тишкуєшся з челяддю! І мама завжди це робила. Але я заявляю тобі, що цього терпіти не буду. Про честь мого дому подбаю я сам, для цього мені не потрібні ні Мінна, ні ти, а якщо ви іншої думки, тоді забирайтеся туди, звідки ви прийшли!
Перед цією мужньою твердістю Густі лишалося тільки знітитись, але коли він пішов, вона нишком посміхнулася йому вслід.
Дідеріх, із свого боку, був утішений, що своєю наважливістю зразу поклав край цій історії. Життя тепер без того було незмірно заплутане. Його хрипавицю, що, на жаль, уже три дні тримала його осторонь боротьби, використали вороги. Ще тільки сьогодні Наполеон Фішер указав йому, що «партія кайзера» стає занадто міцна і що останнім часом вона занадто ревно цькує соціал-демократів. За таких умов… Щоб заспокоїти його, Дідеріх обіцяв сьогодні ж спевнити взяті на себе зобов’язання і зажадати від радників звести будинок для соціал-демократичних професійних спілок. Ще не зовсім одужавши, він пішов на засідання радників і там з прикрістю дізнався про те, що пропозицію щодо будинку профспілок щойно подали, і саме Кон і компанія. Ліберали голосували за цю пропозицію; вона пройшла так гладко, наче це була справжня дрібниця. Дідеріх хотів голосно затаврувати зрадництво Кона і компанії, але міг лише дзявкнути кілька слів: цей удар у спину знову позбавив його голосу. Повернувшися додому, він одразу ж послав по Наполеона Фішера.
— Ви звільнені! — дзявкнув Дідеріх.
Механік двозначно посміхнувся.
— Гаразд, — сказав він і хотів вийти.
— Заждіть! — дзявкнув Дідеріх. — Не гадайте собі, що ви так легко відкараскаєтеся. Якщо ви об’єднаєтеся з вільнодумними, можете бути певні, що я розголошу нашу угоду! Тоді побачимо!