Выбрать главу

Розмаїття сатиричних прийомів, використаних раніше в прозі Манна, стає у «Вірнопідданому» ще повнішим і багатшим. Карикатура і клоунада, сарказм та інвективи, солоні жарти і гірка іронія поруч із сатиричною гіперболізацією, контрастами, нагромадженням близьких, але не однакових образів та ситуацій — це лише деякі засоби з багатющого арсеналу Манна. Кожний із цих способів, кожний з тропів суворо підпорядкований загальній меті, тому роман справляє в стильовому відношенні таке цілісне враження.

Цей сатиричний твір, в якому немає жодного по-справжньому позитивного героя, в якому таврується огидний світ імперіалістичної Німеччини, не залишає, проте, песимістичного враження. І це тому, що в ньому все ж таки наявний і позитивний герой, і позитивна суспільна сила. Позитивним героєм є сам автор з його демократичним та гуманістичним світоглядом; позитивною суспільною потугою є народ, котрий хоч і не виступає в романі як сила активно революційна, здатна перетворити світ (цієї ролі народу Манн у роки написання «Вірнопідданого» ще не розумів), але самим своїм існуванням загрожує бездуховному світові кайзерових вірнопідданих. «Вірнопідданий» завершує собою перший період творчості Генріха Манна. Новий етап починається в роки імперіалістичної війни і проходить під знаком зрослої політичної активності письменника. Він стає автором не лише таких широко відомих творів, як «Бідні», «Голова», історична дилогія про короля Генріха IV («Молоді роки короля Генріха IV» та «Зрілість короля Генріха IV»), але й великої кількості гостро публіцистичних статей та книг, спрямованих проти війни і фашизму, на захист демократії, миру, людини.

До кінця своїх днів, до останнього подиху великий німецький письменник шукав шляхів до щастя всього людства, боровся за викорінення зла і за перемогу добра.

Kipa ШАХОВА

ВІРНОПІДДАНИЙ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дідеріх Геслінг був сумирним хлопчиком, він найбільше любив мріяти, всього боявся і часто страждав від болю в ушах. Неохоче залишав він узимку теплу кімнату, влітку — тісний садок, де стояв запах ганчір’я з паперової фабрики і де над кущами рокитника та бузку зводилися дерев’яні стіни старих будинків. Нерідко Дідеріх, відриваючись від книжки казок, від своєї улюбленої книжки казок, тремтів з переляку. На лаві коло себе він цілком ясно бачив жабу, чи не в половину його власного зросту! Або там, навпроти, біля стіни, висувався по пояс із землі гном і скоса поглядав на нього!

Страшнішим за гнома і жабу був батько, а його ж треба було любити. Дідеріх любив його. Коли він потай чимсь ласував або брехав, то потім так довго вертівся біля бюрка, лащився і боязко заглядав у вічі, аж поки пан Геслінг це помічав і знімав зі стінки палицю. Кожна невикрита Дідеріхова провина домішувала до його відданості й довір’я сумнів. Коли якось батько, що кульгав на одну ногу, впав зі сходів, син як навіжений заплескав у долоні і втік.

Як він, бувши покараний, з опухлим обличчям і скиглячи проходив повз майстерню, всі робітники сміялися. Але Дідеріх відразу ж показував їм язика і тупав ногою. Сам собі він думав: «Мене вибили, але вибив мене тато. Ви були б раді, якби він і вас вибив. Але ви і цього не варті».

Він ходив поміж них, як примхливий паша: то погрожував виказати батькові, що вони учащають за пивом, то кривляючись дозволяв їм улестити себе і випитати, о котрій годині повернеться пан Геслінг. Хазяїна вони побоювалися: він знав їх, він сам колись працював. Він був черпальником на старих папірнях, де кожний аркуш ще формувався вручну; між іншим, брав участь у всіх війнах і після останньої, коли кожен знаходив десь гроші, спромігся купити паперову машину. Голандер і різальна машина довершили устаткування. Він сам рахував аркуші. У нього не повинен був пропасти жоден зрізаний з ганчір’я гудзик. Його маленькому синові робітниці часто клали в кишеню дві-три штуки за те, щоб він їх не виказував, коли вони брали собі кілька гудзиків. Якось їх набралося стільки, що йому спало на думку обміняти їх у крамаря на цукерки. Це вдалося, але ввечері Дідеріх став навколішки у своєму ліжку, досмоктуючи останнього цукралика, і, тремтячи від страху, молив страшного і любого бога, щоб той залишив злочин невикритим. Проте бог вивів його на чисту воду. В батька, який завжди бив сина з гідністю і почуттям обов’язку на обвітреному унтер-офіцерському обличчі, ритмічно підносячи і опускаючи палицю, цього разу затремтіла рука, і в його сріблясту, подібну до кайзерової, бороду скотилася, стрибаючи по зморшках, сльоза: