Выбрать главу

Роза була гарно одягнена, і на балу охочих залицятися до неї знаходилося чимало. Щоб протанцювати з нею ще одну польку, Дідеріх змушений був нагадати, що він купив їй рукавички. Він уже віддав їй, як личить перед танцем, церемонний уклін, як раптом хтось несподівано втерся поміж них і потяг Розу до танцю. Дідеріх розгублено дивився їм услід з неясною свідомістю, що безкарно лишити цього не можна. Але ще раніше, ніж він встиг щось вирішити, якась дівчина, протовпившись крізь танцюючі пари, кинулася до Рози, дала їй ляпаса і грубо вирвала її з кавалерових рук. Побачивши це, Дідеріх зразу ж попрямував до Розиного викрадача.

— Шановний пане, — сказав він, твердо дивлячись йому в очі, — ваша поведінка обурлива.

Той відповів:

— Хай так!

Вражений таким незвичним поворотом офіційної розмови, Дідеріх пробелькотів:

— Грубіян!

Той чітко відповів:

— Бовдур, — і зареготав.

Зовсім приголомшений такою зневагою до етикету, Дідеріх хотів уже вклонитися й відійти, але той раптом штовхнув його в живіт, і тієї ж миті вони вже каталися по підлозі. Серед вереску і підохочувальних вигуків вони боролися доти, доки їх не розборонили. Готліб Горнунг, який допомагав шукати Дідеріхове пенсне, зненацька крикнув: «Он він чкурнув!» —і кинувся навздогін. Дідеріх за ним. Вони підбігли саме тоді, коли Дідеріхів супротивник з якимось супутником сідав на візника, і найняли першого, що їм трапився. Горнунг твердив, що корпорація не може цього дарувати.

— Погань, сам тікає, а про даму забув.

Дідеріх заявив:

— Щодо Рози, то для мене вона більше не існує.

— Для мене теж.

Дорогою вони дуже хвилювалися.

— Чи доженемо їх? У нас не коняка, а якась шкапа.

— А що, як цей мужлай не зможе відповісти за свої вчинки на дуелі?

Було вирішено: «Тоді інцидент офіційно не відбувся».

Перший візник спинився в західній частині міста, біля цілком пристойного будинку. Двері зачинилися Дідеріхові й Горнунгу перед самим носом. Вони вирішили чекати. Стало прохолодно, вони ходили туди й сюди перед будинком, двадцять кроків уліво, двадцять кроків управо, не опускаючи очей з парадного ходу, і повторювали ті ж самі грізні й багатозначні слова. Тут може йтися лише про пістолети! Цього разу за честь «Нової Тевтонії» ворог заплатить дорого! Аби тільки той не був справді якимсь мужлаєм!

Нарешті з’явився швейцар, і вони почали його розпитувати. Вони намагалися описати йому молодих людей, але виявилося, що у жодного з них не було якихось особливих прикмет. Горнунг ще завзятіше за Дідеріха наполягав на тому, що треба чекати, і вони ще дві години ходили туди й сюди, аж поки з дому вийшло двоє офіцерів. Дідеріх і Горнунг вирячили очі, не бувши певні, що тут нема якої помилки. Офіцери зніяковіли. Один неначе навіть зблід. Тоді Дідеріх зважився. Він підійшов до зблідлого офіцера:

— Шановний пане…

Голос не слухав його. Лейтенант зніяковіло сказав:

— Ви, мабуть, помиляєтесь.

Дідеріхові вдалося вимовити:

— Аж ніяк. Я змушений вимагати задоволення. Ваша поведінка…